Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

На мою думку, ми наблизились до важливого висновку, який тут можна узагальнити. Навряд чи можна організувати інститути для відбору найвидатніших. Інституційний добір може цілком відповідати меті, яку ставив перед ним Платон, а саме, стримуванню змін. Але він ніколи не виконуватиме своїх функцій, якщо ми станемо вимагати чогось більшого, оскільки завжди буде націлений на знищення ініціативи та самобутності, а якщо мовити більш загально, усього незвичайного і несподіваного. Я не критикую політичний інституціоналізм, а лише підтверджую свої слова про те, що ми завжди повинні бути готові до найгірших вождів, хоча й прагнути, звісно, одержати найкращих. Насправді я критикую тенденцію обтяжувати інститути, а надто освітні установи, нездійсненним завданням добору найкращих. Така тенденція обертає нашу систему освіти на бігову доріжку, а курс навчання — на біг з перешкодами. Замість того, щоб заохочувати учня присвятити себе навчанню заради навчання, замість того, щоб прищеплювати йому справжню любов до предмета вивчення та дослідження23, йому накидають думку, що вчитися слід задля власної кар'єри, а відтак змушують здобувати лише ті знання, що допоможуть йому подолати перешкоди на шляху до підвищення. Іншими словами, навіть у науковій сфері наші методи добору спираються на звертання до особистих амбіцій у досить грубій формі. (Природною реакцією на таке звертання є підозра з боку учнів до свого старанного колеги.) Нездійсненна вимога інституційного добору інтелектуальних провідників загрожує самому існуванню не лише науки, а й інтелекту.

Уже мовилось, і, на жаль, це незаперечний факт, що саме Платон винайшов наші середні школи та університети. Я не знаю кращого аргументу на користь оптимістичного погляду на людство, переконливішого доказу його невмирущої любові до правди й порядності, його самобутності, непоступливості та здоров'я, ніж та обставина, що людство не було цілковито знищене цією спустошувальною системою освіти. Попри віроломство багатьох провідників людства, є й чимало інших — і молодих,— що відрізняються порядністю, розумом і відданістю своїй справі. «Я часом дивуюся відсутності відчутних наслідків заподіяної шкоди,— мовить Семюел Батлер24,— і тому, що молоді чоловіки та жінки виросли розсудливими та благочестивими, попри всі намагання — трохи не зумисні — пригальмувати й зупинити їхнє зростання. Безперечно, комусь заподіяли шкоду, від якої така людина страждала до самої смерті, та багато хто майже чи й зовсім не постраждав, а є й такі, що стали кращими. Причина, певно, ховається в тому, що природний інстинкт цих людей у більшості випадків настільки рішуче повставав проти навчання, що всі намагання вчителів примусити учнів прислухатися до настанов виявилися марними».

Тут можна було б пригадати, що на ділі Платон не досяг успіху в доборі політичних вождів. Я маю на увазі не так нікчемні наслідки його експерименту з Діонісієм Молодшим, тираном Сіракуз, як участь Платонової Академії в успішному поході Діона проти Діонісія. У цій виправі Діона, видатного Платонового друга, підтримало багато членів Академії. Серед них був Калліп, котрий став найдовіренішим соратником Діона. Зробившись тираном Сіракуз, Діон наказав скарати на горло Геракліда, свого союзника (а ймовірно й суперника). Невдовзі він і сам загинув від рук Калліпа, котрий узурпував тиранію, але протримався при владі лише тринадцять місяців. (Його в свою чергу замордував філософ-піфагорець Лептін.) Але це не поодинокий випадок у Платоновій практиці вчителя. Клеарх, один з Платонових (та і Сократових) учнів, проголосив себе тираном Гераклеї, хоча спочатку й удавав із себе демократичного вождя. Клеарха позбавив життя його родич Кіон, ще один член Академії. (Ми можемо лише здогадуватись, як би в майбутньому повівся Кіон, якого дехто представляє ідеалістом, бо невдовзі його також убили.) Ці та інші схожі події Платонового життя25 — хто ще міг би похвалитися тим, що серед його учнів та помічників виявилося щонайменше дев'ять тиранів? — проливають світло на характерні труднощі, пов'язані з добром людей, які згодом одержать абсолютну владу. Важко знайти людину, чий характер не розбещує влада. За висловом лорда Ектона, всяка влада псує, а абсолютна влада псує абсолютно.

Отож, Платонова політична програма мала скоріше інституційний, ніж персоналістський характер. Він сподівався стримати політичні зміни шляхом інституційного контролю за передачею влади. Такий контроль мав бути освітнім, заснованим на авторитарному уявленні про навчання — на авторитеті вченого фахівця і «людини незаперечної чесності». Ось на що Платон обернув Сократову вимогу, щоб відповідальний політик був прихильником правди та мудрості, а не фахівцем, і щоб його мудрість26 полягала лише в усвідомленні своєї обмеженості.

Держава зведе на їхню честь пам'ятники... їм стануть складати треби як напівбогам... як людям, що заслужили на Божу ласку і стали богоподібними.

Контраст між Платоновим і Сократовим вченнями ще разючіший, ніж той, що я продемонстрував раніше. Платон, як було сказано, поділяв Сократове визначення філософа. «Кого ж ми назвемо справжніми філософами? — Тих, хто любить істину»,— читаємо в «Державі»1. Та, заявляючи це, Платон кривить душею. Він по-справжньому не вірить в це, бо в інших місцях відверто проголошує, що один з царських привілеїв правителя якраз і полягає у можливості брехати й обманювати: «Якщо вже хтось і повинен вдаватися до брехні, обманюючи як ворогів, так і своїх громадян заради блага держави, то це — правитель, а всім іншим не можна навіть торкатись цього привілею»2.

«Заради блага держави»,— каже Платон. Знову виявляється, що принцип колективної користі править за найвищий моральний критерій. Тоталітарна мораль верховодить усім, вона визначає навіть «ідею» філософа. Навряд чи варто нагадувати, що той самий принцип політичної доцільності твердив, що підвладних слід примушувати говорити правду. «Якщо правитель упіймає хоч кого б то не було на брехні... він покарає його за те, що той запроваджує звичай, який шкодить і загрожує місту...»3 Лише в такому, трохи несподіваному розумінні Платонові правителі — філософи-царі — люблять істину.

Платон ілюструє застосування принципу колективної користі до проблеми правдивості на прикладі лікаря. Приклад вдалий, оскільки Платон полюбляв уподібнювати свою політичну місію до діяльності цілителя і рятівника хворого тіла суспільства. Опріч цього, роль, яку він відводить медицині, проливає світло на тоталітарний характер Платонового міста, в якому державні інтереси визначають життя кожного громадянина від добору його батьків, аж до могили. Платон трактує медицину як форму політики, або, за його власним висловом, він «вважає бога медицини Асклепія політиком»