Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Хлоп’я підростало — з’явились інші «острови споминів». Наприклад, про те, як улітку тікав із дому «кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків, дивився на їхню роботу і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратового вершка, з його рослинністю і тваринами завбільшки з чверть макового зерняти». Оце вже автор потроху наближається до «секретів поетичної творчості», бо далі каже: «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючі шкла перспективи, про які говорить критика…»
А потому буде школа з її наукою «правильних проізношеній». Чи не найбільше запам’яталися малому рядки баєчки дідуся Крилова: «Увидя, что мужик, трудяся над дугами, / Их прибыльно сбывает с рук»… «Що воно значить? — думав він. — Яка це «увидя»? Як можна збивати з рук якесь «прибильно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі?..» Та хто ж їх не пам’ятає, тих «правильних проізношеній»! Мій однокласник Петя Савченко декламував лермонтовське «Бородіно» приблизно так: «Зкажі-ка, дядя, ведь не даром / Москва, зпальоная пужаром, / Хранцузу оддана?» І що вже хлопцю не робили, а він усе товче: «пужаром» та «пужаром». Та й сам я довго шкріб потилицю, коли треба було читати «Путешествие из Петербурга в Москву». Епіграф: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». О!.. А рядків через п’ять: «Ужели, вещал я сам себе, природа толико скупа была к своим чадам, что от блудящего невинно сокрыла истину навеки?» Тю!.. Проте повернімося до Поліщука — у 1924-ий, на віллу «Буюрнус»…
Далі поет змальовує свої пригоди під час війн і революцій. І тут його автобіографія набуває характеру якоїсь старовинної пікарески на новий лад. Зрештою, для Поліщука все перемогла література. Він вирішив присвятити їй своє життя. І ось Київ, зима 1921—1922-го. Юний поет — уже активний учасник групи «Гроно», де обстоює засади «динамізму». У той час, каже він, я «ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…» Іще б пак! Але ще більший подив він викликав на вулицях Катеринослава, куди невдовзі перебрався з Києва. Тут він ходив у «штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду…» «Босий і без шапки, — каже поет, — я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-ій гімназії, вони мене або не пізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я — український письменник».
Потому він переїздить до мого рідного Харкова. «Тут у Харкові, — пише Поліщук, — я на своєму життьовому шляху зустрів двох сестер Конухес — Ліду (Лічку) і Єлену (Йолю), з якими я пережив найяскравіші хвилини свого життя. Моя вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що втілені в поезіях «Радіо в житах». З Йолею я одружився і маю сина — Реона-Марка». Що ж тут скажеш, коли надворі сексуальна революція, новий побут, нова мораль!.. І все ж таки головне — поезія. Хоч, зрештою, що таке поезія, як не та сама «вогнева любов»? Так-так, поезія для Поліщука — чистої води сублімація лібідо. Принаймні натхнення він розуміє за Фройдом. «…Бувають моменти надзвичайного творчого піднесення, — каже він, — кров приливає до голови, температура підвищується до половини градуса (я міряв до писання й після писання), стан наче в coitus’i. Образи зливою миготять у голові, з них багато пропадає, занотовуєш лишень, може, п’яту частину…» І далі: «Найкраще мені працюється ранками. Максимум творчої діяльності — під осінь і на початку зими. Цей період сходиться з найвищою половою потенцією (для психоаналізу)». А ще він каже про те, що «мова телеграм і рух аеро міняють синтаксу», що верлібр — це поетична форма, яка «стоїть на чолі нашої епохи». Мовляв, «верлібр — розмір індустріального міста — недаремно він з’явився в Америці (Вітмен) і Франції (Рембо), а селянська психологія, як і маса, все тягне до точних традиційних форм…» Він певен, що зараз «пора Українського Ренесансу», «доба повнокровна», і поет просто зобов’язаний писати багато-багато. Він називає своїх улюблених авторів: Вітмен, Вергарн, Гільбо; поети Abbaye de Creteil: Аркос, Ромен, Вільдрак, Дюамель, Мартен, Жув, експресіоністи Бехер, Верфель, Газенклевер… а з українських — трійця: Шевченко, Франко, Леся Українка. «Годі, — каже поет на завершення. — Моя автобіографічна робота перескочила на критичний тон. В цьому також, мабуть, моя біографічна риса. Але через те, що коли щось робить, так за одним заходом, — я наговорив багато своїх, поки що мені одному відомих, думок і переживань. Може, це кому-небудь видасться потрібним»…
Напевно. Принаймні я читав «Дороги моїх днів» із насолодою… А ще мені дуже подобаються автобіографії Юліана Шпола й Олекси Слісаренка. Це навіть не автобіографії… Це автобіографічні повісті — розлогі, красиві, сюжетні… Аж не віриться, що і Шпол, і Слісаренко писали їх не в Гурзуфі на віллі «Буюрнус», вдихаючи запахи осіннього моря, а за тюремними ґратами, у смердючих катівнях НКВД…
А що буде далі?.. Майк Йогансен, аби не залишати своєї грайливої автобіографії без Finale, написав: «Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі…» Майк помилився
