Діалоги - Луцій Анней Сенека

Не варто постійно зосереджуватись лише на чомусь одному — на щось веселе час од часу звертаймо свою думку. Сократ не соромився бавитися з дітьми. Катон, натомлений громадськими справами, розпружував себе вином{186}. Сціпіон, воїн, тріумфатор, стосував свої рухи до танцю, але не так, розслаблено вигинаючись, як то нині й ходити полюбляють, знадливіше, аніж жінки, а так, як наші предки під час свят та забав, — хвацько, по-чоловічому, тричі притупуючи{187}, не боячись пошкодити своїй гідності, навіть якби вороги на той танець дивилися. Мусить же й дух час до часу перепочити — кращим стає він після цього, бадьорішим. Як урожайна нива, коли ненастанно її виснажувати, швидко втрачає свою родючість, так навіть напористий дух підупадає від безперервної праці. Варто трохи передихнути, розслабитись — і він знову поновлює свою снагу. Постійні труди спричиняють якусь наче притупленість і млявість. Людина й не тяглася б так до всіляких веселощів і забав, якщо б не знаходила в них природної полегші, та коли ними аж надто захоплюватися, то вони заберуть усю силу духу, всю його вагу. Бо ж і сон потрібен для відновлення сил. А розтягни його на ніч, на день — матимеш смерть{188}. Велика різниця в тому, чи послаблюєш щось, чи загалом розв’язуєш.

Законодавці встановили святкові дні, щоби привчити людей до спільних веселощів — розуміли, що працю конче треба чергувати з відпочинком. Та й видатні мужі, чув я, щомісяця встановлювали для себе вільні дні; або ж якусь частину дня присвячували справам, а якусь — дозвіллю. Так, пам’ятаю, Азіній Полліон{189}, той великий оратор, жодній справі не дозволив зайняти себе після десятої години; навіть листів не читав, боячись, щоб не приплодили йому якихось нових клопотів. Протягом двох годин він позбувався цілоденної втоми. Інші роблять перерву опівдні, а вже опівденні години виділяють для менш важливих справ. Так і наші предки забороняли після десятої години розглядати в сенаті нові звіти. Вояки ділять між собою години чування, а ті, що повернулися з походу, ніч мають вільну.

Мусимо дбати про дух, даючи йому час од часу спокій, що є для нього замість поживи; потрібно проходжуватися відкритою місцевістю{190}, щоб він повнився там диханням неба, піднімався вгору. Втім, чи йдемо, чи їдемо, сил додасть сама зміна місцевості, гарний обід і трохи повніший келих: іноді можна дійти аж до сп’яніння, одначе, не з тим, щоб у нього зануритись, а щоб розхмуритись од нього. Воно ж, сягаючи дна душі, вимиває турботи; окрім деяких інших хвороб, лікує й журбу. Тож винахідник вина дав йому назву «Лібер» не тому, що вільним стає язик, а тому, що воно звільнює душу, яка часто стає рабинею турбот, підтримує і зміцнює її, додає їй зваги для різних починань.

Але, як у свободі, так само й у вині повинна бути міра. Полюбляли вино, запевняють усі, і Солон{191}, й Аркесілай{192}. Катонові докоряли й пияцтвом. Та завдяки тому закиду в Катоновій звичці бачу радше щось похвальне, аніж ганебне. І хоча надто часто вдаватися до вина не варто, щоб не набути поганої звички, іноді таки треба спонукати душу до чогось буйнішого, веселішого, відсторонивши на якийсь час хмурну тверезість. Бо чи вірити грецькому поетові: «Іноді й подуріти приємно{193}», чи Платонові: «Врівноважена людина даремно стукатиме у двері Муз», чи то Арістотелеві: «Не буває великого таланту без крихти божевілля», — зійдемось на тому, що лише зворушення дає змогу мовити щось високе, непересічне. Лише тоді, коли наш дух, зневаживши усе звичне, простацьке, відчувши доторк чогось святого, підніметься вище, він лише тоді смертними устами — безсмертне проспіває слово. А доки він замкнений у собі, доти й не спроможеться на щось піднесене, поставлене мовби на стрімку вершину.

Отож, зійшовши з утоптаної стежки, він мусить рвонути вперед і, гризучи гнуздечку, поривати зі собою й свого керманича{194} на ті висоти, куди б сам він побоявся й ступити. Ось тобі, мій найдорожчий Серене, усе те, що слугує душевному спокою{195}, допомагає повернути його, усе те, що протистоїть порокам, які вповзають у нашу душу. Але знай: жоден із тих засобів не порятує того, хто тремтить над своєю душевною неміччю, — тут опіка потрібна, постійна, пильна опіка, якою маєш оточити свій підупалий дух.

Про дозвілля

І

[Озирніться, прислухайтесь — і побачите, що всяк, увесь люд загалом] тільки те й робить, що одностайно збиває вас на манівці, заохочує до пороків. І якщо вже й пальцем не ворухнемо, щоб чимось порятувати себе, то бодай відсторонімося від тієї метушні — навіть сам затишок буде помічним: наодинці з собою — покращуватимемо себе. А ще ж, відсторонившись, матимемо змогу приєднатися до найкращих, вибрати для себе зразок, за яким порядкуватимемо наше життя.

А цього не домогтися без дозвілля: впровадити в життя якесь рішення можна лише тоді, коли ніхто за допомогою загалу не зіб’є нас з іще непевного кроку. Тоді й протікатиме наше життя розмірено й плавно, коли не шматуватимемо його, то за одне щось хапаючись, то за інше. Бо серед різних наших зол чи не найгіршим є те, що ми навіть пороки чергуємо, бо ж не здатні й на те, щоб якогось одного, вже звичного, триматися: впадаємо то в один, то в інший — страждаємо не лише від того, що наші судження хибні, а від того, що вони мінливі. Хитаємося, беремося за різне; чого прагнули — те занедбуємо; до занедбаного — знову повертаємось. Так і живемо: то прагнення нас мучить, то каяття. Повністю залежимо від чужих суджень; найкращим вважаємо те, яке обстоює і хвалить загал, а не те, яке справді гідне того, щоб його й обстоювати, і хвалити. Дорогу ж, добра вона чи погана, обираємо не на свій розсуд — дивимося, чи багато на ній слідів, серед яких немає жодного, що провадив би у зворотньому напрямку{196}.

Здивуєшся: «Що з тобою, Сенеко? Відступаєш від своїх засад? Це ж ваші стоїки проголошують: «Аж до останнього дня, до крайньої межі