Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Але зважусь - і про тебе владарю складу я звіт!»

Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,

І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,

Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати

І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.

Враз печального вазіра цар побачив у юрбі І спитав:

«Чого стоїш ти там в печалі та журбі?» Відповів вазір:

«Помітив цар печаль в своїм рабі,-

Ти заб'єш мене, почувши, що повім оце тобі.

І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.

Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.

Автанділ тебе благає,- відпусти його мерщій,

Бо в розлуці з Таріелом світ для нього - звук пустий!»

Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;

Він сказав: «Ти зрозумієш із моїх коротких слів

І який він був печальний, і які він сльози лив.

Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!»

В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,-

Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:

«Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!

Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.

Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.

Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!

Як мені таке докласти твій наважився язик?

За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!

Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,

Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.

Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.

Я заб'ю тебе,- за тебе я не побоюсь покути!»

Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,-

Присягаюся,- відразу б голову твою зрубали!

Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!

О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»

Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;

Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;

«Як наважився піддати ти царя таким образам?»

По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.

Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;

Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.

Входив гордий, вийшов хмурий,- від ганьби ця переміна.

Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.

Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!

Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.

Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,

Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»

Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав

І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:

«Вам я дякувати мушу - добивався ж ваших прав,

От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».

Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.

Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:

«Хто не здержав обіцянки - злий на того і владар.

Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.

Як мене владар паплюжив - навіть згадувати годі!

Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,

Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.

Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.

Все, що сталось,- те обдумав, те робив з своєї волі;

Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.

Ні, людина не уникне передвизначення долі!

Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».

Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,

Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;

Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-

Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?

Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.

Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!

Нащо цар мене благає проти ворога рушати?

Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.

Знов благатиму владику - може, гнів його розвію,

Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.

Не відпустить - сам подамся, всяку втративши надію,

І, коли помру,- покину життьову я веремію».

Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:

Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,

Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.

Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.

Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,

риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,

Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,

І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.

Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?

Не дарю - тобі належить скарб ще більше неоцінний.

Якщо жити залишуся, стану я - твій раб уклінний,

За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний».

Для чеснот його високих де шукати слово схоже?

Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.

Так і треба помагати, хто кому наскільки може.