Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Той, що силою своєю сотворив будову світу,

Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-

Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,

Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.

Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;

Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,

Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,

І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!

Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,

І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-

Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?

Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!

Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;

Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-

Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,

В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.

їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,

Славословити волосся, вії славити рясні,

Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.

Може й олов'яний молот бити камені міцні!

Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.

Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,

Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,

Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.

О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!

Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?

Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,

І устенну давню повість я нижу в разок перлин.

Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,

Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,

Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-

Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою!

Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,

Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,

Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,

І від гордої красуні жду на схвалення привітне.

Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:

Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.

Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!

Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?

Хай всі люди поважають долю, кожному надану:

Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;

Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-

Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.

Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,

Людям корисно у вірші зачувати слово боже,

Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.

Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.

Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,

Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,

Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.

Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-

Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне

І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-

Він відступить для розгону і уміння явить гідне:

Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.

Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,

Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,

Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,

Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»

Є такі, але й інакших знаю віршників багато,

Що не годні слів добрати із разючого булата.

Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,

Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.

Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети

Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-

Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».

Лиш в значних, величних творах визначаються поети.

Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,

Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,

Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,

Тільки їй одній віддати мови звучної музику.

Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-

Це для мене честь велика, не потала і не сором;

В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;

Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.

Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,

Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.

Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-

Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.

Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-

Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;

Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,

Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.

По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,