Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Того ж дня бенкет почався, пишний, шумний, неманіжний.

Цар на витязя дивився, мов на сина батько ніжний,-

Личить їм: роса - троянді, блиск снігів - сивинці сніжній.

Роздали вони дарами скарб із перлів дивовижний.

Всі хмільні пішли додому - учта вщухла на сьогодні;

Вкупі з левнем залишились лиш особи верховодні.

Цар питав, а витязь повість про свої почав злигодні,

Про тужливця-чужоземця, про страждання благородні.

«Не дивуйтеся, що нині я зітхатиму невпинно,-

Лик і стан його сіяє, наче сонце, випромінно;

Хто його побачить, в того розум гасне неодмінно.

Леле, в'яне та троянда, гине в тернях безневинно!

Як людина терпить горе від жорстокої недолі,

То кристал стає шафраном, брость вкривають терня голі».

Автанділ згадав про нього і заплакав мимоволі,

Все, що знав од Таріела, розказав він їм поволі:

«Він живе в печері дикій, що від дивів одібрав,

І коханої служниця - з ним, як вірниця всіх справ.

Витязь, в шкуру тигра вбраний, зневажає злотоглав;

В нім огонь горить все дужче,- світ оцей він занедбав!»

Автанділ, кінчивши повість, мов звільнивсь од тяготи,-

Адже бачив сяйво сонця і добився до мети.

Слухачі його хвалили, що троянду зміг знайти:

«Це - хоробрість щонайвища; ще' до чого прагнеш ти?»

Тінатін же, все почувши, звеселилась поготів,

Цілий день була весела, не вщухала учта й спів.

У своїх покоях раптом лицар вісника зустрів,-

Просить, щоб прийшов до неї. Не сказать, як він зрадів!

Витязь став ласкавий, чулий, і за декілька хвилин

Йшов, блідий,- так лев полями йде між левами

один, Витязь світу, самоцвіття, непошкоджений рубін;

Та вже серце ради серця проміняв, сердечний, він.

На престолі сяло сонце, вкрите косами з агата,

Мов алое, що полите райським струменем Євфрата.

Щоб її вславлять, потрібна не моя бліда хвала та,-

Тільки річ афінян мудрих, велемовна і багата.

Діва левня привітала, речі мовила лагідні;

Повні радощів, обидва сіли поруч, наче рідні,

Милозвучно і поважно ведучи розмови гідні;

Каже: «Як знайшов чужинця і які ти стерпів злидні?»

Він сказав: «Коли людині вдоволить бажання світ,

То, мов день минулий, горя навіть згадувать не слід.

Я знайшов алое, світом рясно зрошуваний цвіт,

Лик трояндовий я бачив, та тепер той лик поблід.

Кипарис квітучий сохне у журбі на чужині,

Каже він: «Кристала серця не вернути вже мені!»

Я палаю через нього - горимо ми з ним в огні».

Лицар знов про Таріела повісті почав смутні.

Він повів про всі нещастя, що їх в мандрах поборов,

Він повів, як з ласки бога найжаданіше знайшов:

«Витязь світ і люд сприймає, наче звір, що кинув схов,-

Плаче й ходить він, шалений, із звір'ям поміж дібров.

Не дивуйся, що я можу вихвалять його повік!

Більш ніщо не до вподоби тим, хто бачив левня лик,

Бо від нього, мов од сонця, сліпне кожен чоловік.

Та шафран змінив троянду, лиш фіалки цвіт не зник!»

Все, що знав, що чув, що бачив, став він їй розповідати:

«Наче в тигра, в нього скелі та печери - замість хати.

З ним живе Асмат - ця діва вміє горе гамувати.

Ах, усіх живих на світі доля змушує ридати!»

Втишила почута повість мислі діви невгамовні,-

Зоресяйний лик царівні засвітивсь, як місяць вповні.

Запитала: «Що вгамує муки левня невимовні

І які потрібні ліки рани гоїти любовні?»

Витязь вимовив: «Хто має до шаленого довіру?

Він, хоча мені й довіривсь, все ж палає понадміру.

Обіцяв я повернутись, принести себе в офіру,

Я тобою клявся, сонце,- клятву дав незламну й щиру.

Мусить друг заради друга знести горе, злиднів лють,

Серцеві віддати серце, бо любов їм креслить путь.

Для міджнура біль міджнура власним болем мусить буть,-

Тож і я без нього мушу радість, як ганьбу, відчуть».

Сонцерівна мовить: «Ось що серцю втіхи завдає:

Ти щасливо повернувся, діло виконав своє,

І, насаджуване мною, виросло чуття твоє,-

Це для спаленого серця ліки вигойні дає.

Та мінлива, мов погода, доля в діянні своїм;

Часом - сонце сяє, часом - загуркоче в небі грім.

Тільки лихо знала досі, та вже втіха йде за ним,-

Якщо світ дарує радість, то навіщо буть смутним?

Добре, що для тебе клятва - слово строге і тверде,-

Мусить друг не покидати друга любого ніде,

Він йому шукає ліків, він в путі його веде.

Я була щаслива - нині ж сонце геть від мене йде!»

Витязь мовив: «Шлеш мені ти восьму тугу до семи!

Марна річ - на кригу дмухать, не зігрієш так зими;

Марна річ - ти спробуй: сонце, що заходить, обійми!

Тяжко - вдвох, стокротно тяжче - як розстаємося ми.

Горе! їду знов, а душу