Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Як в мету, влучає в серце стріл безжалісне биття,-

Жить лишилося третину швидкоплинного життя,

Тож уже немає часу для безплідного скниття.

Чув слова твої, збагнувши, як добитися мети,-

Тільки обламавши терня, можна до троянд сягти.

Сонце красне, повним світлом ще засяй для мене ти,

Дай хоч знак якийсь надії, щоб не вмер я з тяготи!»

Витязь стриманий, цнотливий, тонко вишуканий в мові,

Говорив із сонцем словом, гідним їхньої любові;

Діва витязю на спогад віддала разки перлові.

Хай же бог дарує радість юній діві й юнакові!

Що є краще? Притулити до рубінів щік агати,

Поруч ніжного алое кипарисом виростати;

Хто їх бачить, той не може в серці втіхи не зазнати.

Стогне любий у розлуці: «Де, любов моя, одна ти?»

Він на неї подивлявся, світлим щастям живучи,

І, з коханою розставшись, віддалився у плачі;

Заридало й сонце - ллялись сліз закровлені ключі.

Проказала: «Світ не впився, хижо кров мою п'ючи!»

Витязь бив себе у груди, журно попрощавшись з нею,-

Всіх любов примусить плакать і пом'якшитись душею.

Як закриють сонце хмари, тьма лягає над землею,-

Автанділ в розлуці змерхнув, не виблискував зорею.

Сльози й кров його по щоках проливались водночас,

Він казав: «Мойого сонця ясний блиск уже загас!

Чорні брови палять душу, палять серце - мій алмаз.

Світе, інших, окрім неї, я не хочу втіх-окрас!

Вчора був я - мов алое, що зростив його Едем,

А сьогодні доля в мене люто влучила мечем,

І, неначе сіттю, серце огорнулося вогнем.

Знаю я, що є безглуздям світ, в якому ми живем».

Кажучи це, витязь плакав і тремтів, зітхав до ранку,

З глибу серця рвався стогін, вкинув тіло в лихоманку;

Наточив од'їзд отрути в радість бачити коханку.

Леле, доля всіх в жалобу сповиває наостанку!

В спочивальні витязь плаче, непритомніє од млості,

У думках кохану бачить, любо йде до неї в гості;

На лице лягає блідість, мов мороз - на пишні брості,-

Он як змучило троянду сонце, згасши в високості!

«Серце людське,- ти прокляте, серце жадібне й несите,

Часом - злиднями розтяте, часом - радістю зогріте,

І засліплене, й безсиле, щоб тебе збагнути, світе!

Ані цар, ні смерть не може серцем людським володіти!»

Проказавши гостро серцю скарги ці і ці прокльони,

Він дари свойого сонця - перли вийняв із скарбони,

Що були їй за оздобу, за красу її корони;

Цілував він їх, проливши сльози чисті, як віссони.

Раптом цар прислав наказа готуватись до дороги,-

Поспішив прийти він, зблідлий від безсоння і знемоги.

Там вже юрби позбирались, вкрили доли, перелоги, їхав цар.

Наготували тулумбаси мідні й роги.

На коні був цар. Несила змалювать тодішнє свято!

Слів не чути - загриміли тулумбаси всі завзято,

Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,

І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.

Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-

З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.

Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,

Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.

Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-

їхні губи - мов рубіни, їхня усмішка - перлова.

Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;

Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.

Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-

Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.

Він то встане, то приляже - не заснуть безумцям хворим!

Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?

Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?

Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!

Вигляд твій - всім зорам радість, ти женеш думки смутні!

Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!»

Це сказав він, заридавши,- сліз струміння потекло;

Серцю вимовив: «Терплячість - дум премудрих джерело;

Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.

Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!

Ти, о серце, вмерти прагнеш,- він сказав до серця знов,-

Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.

Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.

Бо закоханим не личить виявлять свою любов».

Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,

Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,

Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»

До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.

Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!

Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»

Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-

Гостя чемного господар і зустріти