Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов

«Казку про Правду та Кривду». А ще тут були дитячі спогади. «Ми, малі діти, — каже письменник, — страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу…» Й ось одного разу бабуся розказала їм казку про Правду та Кривду. У неї дуже сумний кінець: «Чимдалі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: «Та вже ж тії Правди, Правди незиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…» Якийсь час дітлахи заворожено мовчали. «Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась. Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько схилила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася». Що означає ця мовчанка? «Принципіальний песимізм», як гадав Єфремов? Пам’ятаєте, як він писав у своїй «Історії українського письменства»: «Виставляючи одним з найдужчих постулатів людської натури шукання правди, Мирний і сам наче доходить до зневірря, чи й може взагалі вона бути на цьому світі. Боротьба персоніфікованої Правди з Кривдою… кінчається не тільки повною фактичною перемогою останньої, але й принципіально, на прийдущі часи не кидає жодного місця ілюзіям»?

Ні. Це не так. Тут нема безнадії. Тут є напрочуд гостре чуття трансцендентності Правди, чуття тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок — світлу Парусії. І в цьому мене найбільше переконує апофеоз містерії Мирного «Спокуса», де так геніально просто звучить різдвяний мотив: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа мати, а з другого — стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: «Слава Богові в високостях! / На землі — спокій, / А над людьми Божа ласка!»

* * *

То хто ж вони такі — оті Правда та Кривда? Христос і Антихрист. Це про них співали наші кобзарі та лірники, а вслід за ними й Довженко, це про них писали Рильке та Мирний. І мій народ завжди вірив у перемогу Правди над Кривдою, «бо сам Господь — Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню».

Урок 23

«ВЕСЬ СВІТ ТЕАТР, А ЛЮДИ В HIM — АКТОРИ…»

Homo ludens: українська версія

Не знаю, як ви, дорогий Читачу, а я дуже люблю театр. Я люблю світло рампи, таємничу темряву зали, голоси та рухи акторів, музику, костюми, декорації, маски, чарівні запахи, що їх ніколи не буває на гамірних вулицях мегаполіса, — словом, усе те, без чого несила уявити спектакль. Але навіть коли зникає ота «четверта стіна», що відокремлює мене від сценічного простору, я, звісно, добре відчуваю межу: де гра, а де реальність. Зрештою, задоволення від гри виникає саме тому, що ця межа існує. Утім, із другого боку, я так само добре розумію, що вона не така вже й надійна, як може видатися на перший погляд. Хто ж не пам’ятає слів одного з персонажів комедії Шекспіра «Як вам це подобається»: «All the world’s a stage, / And all the men and women merely players…»! По-нашому це звучить приблизно так: «Весь світ — театр, / А люди в нім — актори…» Може, Шекспір варіював тут славетне гасло театру «The Globe»: «Totus mundus agit histrionem» («Весь світ грає роль»), може, ні, проте образ «світ-театр» ми зазвичай пов’язуємо саме зі Шекспіром, хоча Шекспір не був ані перший, ані останній, хто так гадав.

Властиво, ще стародавні греки та римляни вважали театральне дійство чимось на зразок тіні «театру світу». Згадаймо хоча би Плотина. «У справжній драмі, яку лише наслідують твори драматургів, — писав він в «Енеадах», — акторкою є душа. Творець світу дає їй роль. І як актори отримують костюми, розкішне вбрання чи лахміття, так і душа отримує свою роль не випадково, а згідно з космічним задумом. Якщо душа дорівняється власній ролі, тоді вона узгоджує свою гру з ладом драми й світовим розумом». Навіть слово persona, яким ми називаємо ту чи ту людину, напочатку означало театральну маску. Вже у XX столітті це значення слова persona актуалізує психоаналіз, трактуючи його як нашу соціальну машкару, нашу, так би мовити, «соціальну шкіру», на противагу «самості» (das Selbst), тобто тому, чим ми є насправді.

Особливої популярності метафора «світ-театр» набуває за часів бароко. Чого варта хоча би знаменита п’єса Педро Кальдерона «ЕІ gran teatro del mundo» («Великий театр світу»)! Може, і справді є підстави трактувати цю метафору як головний концепт західного бароко. Та чому лише західного? У нас було те саме, бо згадка про «світ-театр» зринає вже у книзі Атанасія Кальнофойського «Тератургема» (1638), а Лазар Баранович у своїх «Трубах словес проповідних» (1674) писав: «…Людське життя — видовище, з якого той, хто живе на небесах, сміється…» Трохи згодом, у 1699 році, Іван-Петро Армашенко пише присвячену Мазепі латиномовну поему «Theatrum perennis gloriae…» («Театр вічної слави…»), у 1705 році Іван Максимович пише свій «Театрон» (переробка трактату Амвросія Марліана «Theatrum politicum»), а в 1772 році у Почаєві виходить повчальна книга «Зерня Божого слова», де є отакі міркування: «Ми на цьому світі схожі на тих, котрі грають комедію. Поки вони грають, то представляють різні персони: один — персону короля, другий — князя, третій — слуги, четвертий — жебрака. Та тільки-но комедія скінчилась — усі виявляються рівні. Так і ми на цьому світі… І як акторів хвалять не за те, що вони були вельможами чи князями, а за те, що добре грали, так і на Страшному суді не за нинішні достоїнства й чини буде Бог платити, а за справи й за добрі заслуги в тих чинах».

А хіба мій улюбленець Сковорода думав не так? «…Цей світ підхожий до театру, — казав він. — Щоб грати на сцені з успіхом і похвалою, треба взяти належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це й,