Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Що вже казати про часи Українського Ренесансу 1920-их років, «золотих двадцятих»! Ті роки скрізь були «золоті» — недаремно ж є вислови «Goldene Zwanziger», «Roaring Twenties», — але в нас вони особливо яскраві. Може, тому, що то був час тотальної революційності. Яких тільки революцій тоді в нас не було! І соціальна, і національна, і культурна… Була й революція сексуальна. Справді, ті роки, мабуть, найкраще підтверджують думку Герберта Маркузе, згідно з якою соціальна революція без революції сексуальної — річ ледве чи здійсненна. Згадаймо «вільну любов» у комунах, жінок, які голі-голісінькі ходили вулицями Харкова, Києва чи Полтави під гаслом «Геть сором!», домежно розкуту еротичну лірику Валер’яна Поліщука, «ідеальне ліжко для кохання» Василя Єрмилова, яке він створив «у порядку раціоналізації побуту», — фото тієї дивовижі було опубліковано на сторінках журналу «Авангард»: щось схоже на видовжене гінекологічне крісло без підлокітників…
Сексуальна революція позначилася навіть на поезії такого надзвичайно тонкого та сором’язливого лірика, як Павло Тичина. Ось його сповнений свіжості й чогось трепетно-ніжного образ дівчини-веселки над Дніпром: «І знову тиша. / Ховрашок перебіг стернею. / Та на далеких хмарах / безстидна райдуга розкрилась. / Упершись ніжками у поршні світу, / назад вона на руки перекинулась / і, так легко дугою вигнувшись, / як міст, вигнувшись передом до блакиті, / гола тремтіла. / Немовби й не дивиться, / а хитрий сміх її кирпатий / на самих кінчиках здивованих грудей опуклих / танцює, танцює, / м’яко передається на живіт / і там десь западає / в тьмяно-фіалковий / у чорний трикутник…»
Не забудьмо і нашого постмодерну з його епатажністю й настановою на руйнування всіляких табу. Може, сам його початок припадає на 1996 рік, коли з’явився роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Жінка. В усьому жінка попереду. То вже потому будуть такі чоловічі історії, як Покальчукове «Те, що на споді», «Мальва Ланда» Юрія Винничука чи «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка, яка так збентежила Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі…
А чого це я все-таки напередодні Нового року заговорив про любов? Мабуть, окрім усього іншого, це наслідок читання книги Паскаля Брюкнера «Le paradoxe amoureux» («Парадокс любові»), український переклад якої нещодавно побачив світу видавництві «Грані-Т». Чудесна книжка, чудесний переклад Леоніда Кононовича й чудесна передмова Анатолія Дністрового. Ця книжка звучить мені рядками «верлібрів про смуток і пам’ять» самого Толі Дністрового: «хто коси твої миє на світанку / хто очі твої бачить на світанку / стікає в них із чорними пісками / лишає голос / голос як зерно».
Урок 22
«НЕМА В СВІТІ ПРАВДИ…»
Різдвяний триптих про українську душу
Чи доводилося вам, дорогий Читачу, слухати коли-небудь нашу старовинну пісню про Правду і Кривду? Ту, що починається словами: «Нема в світі Правди! Правди не зиськати! / Що тепер Неправда стала правдувати. / Уже тепер Правда стоїть у порога, / А тая Неправда сидить кінець стола…» Якщо не доводилося, неодмінно послухайте. Запевняю вас — не пошкодуєте. Ясна річ, у нас багато прекрасних пісень, але ця — особлива. Часом мені здається, що то звучить сама душа мого народу. Так чи так, а дозвольте сьогодні, напередодні Різдва, подарувати вам три замальовки про цю пісню. Почну з образу України у великого поета Райнера Марії Рильке.
1
На самісінькому початку минулого століття Рильке створив цикл мініатюр під назвою «Geschichten vom Lieben Gott» («Історії про любого Бога»). І, мабуть, найкраща серед них — «Das Lied von der Gerechtigkeit» («Пісня про Правду»). Її сюжет такий. Оповідач опиняється в гостях у свого хворого друга Евальда, який не може ходити. Друзі заводять розмову. Обережно втішаючи хворого, оповідач каже: «Бог дав вам, Евальде, бути тихим місцем серед усього цього поспіху та марноти. Хіба ви не відчуваєте, як усе вирує довкола вас? Інші гасають за своїми днями, і, якщо їм раптом вдається наздогнати бодай один із них, вони вже не можуть віддихатись, щоб сказати йому хоч слівце. А ви, друже мій, просто сидите біля вашого вікна й чекаєте, а до того, хто чекає, неодмінно щось приходить». На Евальдовому обличчі заясніла дивна посмішка. «Так, — сказав він, — я не можу вийти навіть назустріч смерті. Багато людей знаходять її в дорозі. Вона боїться заходити до них додому й викликає їх назовні: на чужину, на війну, на високу вежу, на хисткий міст, у дрімучі ліси чи в безум. А ще — так буває найчастіше, — знайшовши її десь, вони потім приносять її на собі додому, не помічаючи цього. Тому що смерть лінива: якби люди не турбували її раз по раз, то, може, вона давно б уже заснула… А от до мене їй таки доведеться прийти, якщо я їй потрібен… Мені завжди, ще змалечку, здавалось дивним, що люди говорять про смерть не так, як про інші речі, і тільки тому, що досі ніхто не розказав, що було з ним потім. Але чим відрізняється покійник від людини, яка вирішила відмовитись від часу й усамітнитись, щоб по-справжньому, серйозно подумати про щось таке, що треба знати й що давно вже її бентежить? Серед людей навіть «Отче наш» навряд чи пригадаєш. Що вже казати про таємничий зв’язок не слів, а подій. Для цього треба кудись відійти, в якусь недосяжну тишу, і, може, мертві — це якраз ті, хто відійшов, щоб подумати про життя».
Ось на цій бентежній ноті, на хвилі сприйняття смерті як розмислу про життя, і зринає історія нашої пісні про Правду і Кривду. Це було тоді, каже оповідач, коли Україна боролася за свободу, коли гніт чужинців «зробив юнаків коло Києва й по всьому Дніпру змореними й печальними».
