Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Образ серця є одним із найважливіших і в поезії Куліша, починаючи зі збірки «Досвітки», де автор особливо часто звертався до мотиву «пізнання серцем», навіяного фінальними рядками програмової балади Міцкевича «Романтичність». «Серце» стає основою і Кулішевої візії України, і дуже важливих для нього антитез минулого та сучасного, хутора та міста, України та Європи, чоловічого та жіночого… Наприклад, він казав, що, на відміну від інших народів, які славляться чоловіками, український дух «робиться в душі жіночій». Не важко добачити тут характерне для романтиків поцінування жіночого начала як чогось онтологічно первинного, бо жінка живе серцем-почуттям, а чоловік — духом-розумом. Саме про це писав, зокрема, Бахофен у своїй славетній праці «Das Mutterrecht» («Матріархат»).
Нарешті, виданий у Києві 1860 року трактат Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого» — систематичний виклад нашої «філософії серця». Серце для Юркевича — це неподільна та проста, а отже, непідлегла раціональному пізнанню основа людської індивідуальності. Це єдність тілесної, душевної та духовної природ людини, джерело релігійності й етики. Словом, «філософію серця» Памфіла Юркевича з повним на те правом можна вважати, за словами Роланда Піча, спробою «переборення етичного формалізму новочасної філософії, особливо етичного формалізму Канта».
Ясна річ, абсолютизувати «українськість» «філософії серця» не варто. Хіба меншу роль відіграла ця філософія, скажімо, в західній культурі? Аж ніяк. Західна philosophia et theologia cordis, маючи за джерело Платона та Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте й Паскаля, від них — до Новаліса, Шеллінґа, К’єркеґора й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні. Не забудьмо і про культ Найсвятішого Серця Ісуса… І про «сердечність» «нового благочестя» (devotio moderna), що знайшла свій чи не найкращий вияв у трактаті Томи Кемпійського «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»), яким зачитувалися наші романтики. Недаремно герої «Чорної ради» Куліша часом починають говорити ледь не цитатами з Томи Кемпійського. Та й Шевченко на засланні не раз шукав розради в набожних міркуваннях Кемпійця. А поруч — «філософія серця» протестантизму, вплив якого на нашу культуру так само важко переоцінити. Згадаймо, з яким натхненням Симон Тодорський, учитель Сковороди, перекладав протестантську духовну лірику і трактат Йоганна Арндта «Vom wahren Christentum» («Про справжнє християнство»), а Семен Гамалія — цілий корпус творів Якоба Беме. Ще для Юркевича Беме був одним із найвидатніших мислителів Нового часу. Та й сама символіка серця у творах наших авторів часто має протестантське коріння. Скажімо, книга Івана Максимовича «Богомислення», в якій образ серця зринає раз по раз, — це переклад праці лютеранського теолога Йоганна Гергарда «Meditationes sacrae» («Священні роздуми»). Зрештою, і трактат Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини…» посутньо залежить від праці німецького лютеранського богослова та гебраїста Франца Деліча «System derbiblischen Psychologie» («Система біблійної психології»). Принаймні думки німецького теолога про серце, а надто ті, які викладено в параграфі «Herz und Haupt» («Серце та голова»), дуже близькі до відповідних міркувань Юркевича… Словом, мені здається, Георгій Флоровський не помилявся, коли писав: «Український емоціоналізм найдоречніше зближувати з пієтистськими настроями післяреформаційного Заходу. І цим пояснюється велика сприйнятливість до романтичних впливів».
І все ж таки «серце» — то щось питомо українське. Як багато його в наших народних піснях і баладах, як багато його в літературі! У нас узагалі багато «серця». І це, по-моєму, прекрасно. Казав же оповідач Шевченкової повісті «Прогулянка…», в якому легко впізнати самого автора: «О мої милі, непорочні земляки мої! Якби й матеріальним добром ви були такі ж багаті, як моральною сердечною красою, ви були б найщасливішим народом у світі!»
Урок 25
ПРО НАШЕ ВІЧНЕ МІСТО
Символічні обличчя Києва
Не так давно я перечитував стару книжку Миколи Закревського «Опис Києва», на самісінькому початку якої автор каже: «Київ не може змагатися за віком з Атенами, а за розмірами — з Пекіном; у ньому любитель старовини не знайде руїн Пальміри, а мандрівник не побачить пірамід Єгипту… Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж…» І, читаючи ці рядки, я раптом піймав себе на думці, що Київ із давніх-давен поставав і в образі Атен, і в образі Рима, і навіть в образі Парижа…
Як столиця могутньої Руської монархії Київ досяг свого розквіту за часів Ярослава Мудрого. Та вже відразу по смерті цього князя місто починає занепадати. «Помираючи, — писав Закревський про Ярослава, — він забрав із собою в могилу щастя Києва…» Так. Бо у кривавих перипетіях князівських усобиць гинули і Руська імперія, і її пишна столиця. Остаточно Київ занепав наприкінці страшного 1240-го, коли його захопив і зруйнував Батий. Після Батия, скрушно каже Закревський, «стародавній Київ зник; славетна прамати руських міст навіть у XIV—XV століттях була бідним селом». Таким «селом біля Канева» Київ був і в XVI столітті. «За 18 миль від міста Канева лежить Київ (Chiovia), — писав 1521 року Мацей Мєховський, — стародавня руська столиця. Про те, що вона була колись пишним і справді царственим містом, свідчать самі лиш руїни та пам’ятки, що видніються в купах уламків». Схожі картини бачимо й у «Роксоланії» Кльоновича, й у «Лабіринті» Євлевича, й у «Тератургемі» Кальнофойського… А може, найкраще цей образ змалював Ян Домбровський у поемі «Дніпрові Камени», бо тут руїни Києва подано на тлі яскравої картини могутності й блиску столиці Руської монархії за старих часів: «Київ великий безмежно, багатий дахами лідійськими, / Був він захищений муром, немов найміцніша фортеця. / Тут, наче скелі, здіймались будинки і храмів три сотні. / Сяяла стеля святилищ, оздоблена смальтою цінною, / Скрізь красувались рельєфи й шліфовані добре колони…» Схоже, саме оці руїни навіювали думку про те, що Київ — то стародавня Троя. Не знаю, хто вперше таке висловив, але вже за часів Ренесансу думка ця була доволі поширена. Згадують про неї й Кльонович, і Домбровський. Та навіть значно пізніше Теофан Прокопович, цитуючи книжку Яна Гербінія «Підземний Київ», напише: мовляв, дехто вважає, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю або розташований на тому місці, де була
