Смаки раю - Вольфґанґ Шивельбуш
1822 року де Квінсі так пише про опій: «Із глибин темряви, із фантастичних, породжених мозком образів ти зводиш міста і храми, прекрасніші від Фідієвих чи Праксителевих витворів, осяйніші за розкоші Вавилона чи Гекатомпілоса, а з «хаосу сновидіння» викликаєш обличчя давно похованих красунь і блаженні риси близьких, які колись мешкали в тому домі, викликаєш очищеними від «могильного пороху» назад, на світло дня».
Замилування в усьому орієнтальному, яке в той час панує в Європі, сягає апогею в опійних видивах поетів і на полотнах Джона Мартина.
Джон Мартин, «Валтасарів бенкет»
Алкогольне сп’яніння є для нього фактично передбачуваною, контрольованою, раціональною міщанською справою, натомість одурманення гашишем — це зло у розумінні, що його подає назва Бодлєрової знаменитої поетичної збірки, — себто асоціальне, егоцентричне, деструктивне: «Вино зміцнює волю, гашиш нищить її. Вино кріпить тіло, гашиш — це зброя самогубства. Вино робить добрим і лагідним. Гашиш ізолює… Воістину, навіщо працювати, мучитися, писати, творити, хай там що, коли одним-єдиним порухом можна здобути рай? Одне слово, вино призначене для людей, що працюють і заслужили його. Гашиш, натомість, із категорії самітницьких утіх; він наче створений для нещасного нероби». Сьогодні з цим описом впливу гашишу погодився би кожен начальник поліційного відділку. Ось тільки висновки, які він із нього зробив би, виявилися б діаметрально протилежними до Бод- лєрових.
І справді, літератори ХІХ століття, що складали данину опієві та гашишу, виконували дивну, протилежну до їхніх намірів функцію. Вони, так би мовити, допомагають міщанському суспільству знайти формулювання для заборони наркотиків. Треба сили уяви й антиміщанського афекту поетів, що описують опій і гашиш як рушій розширення та розчинення «я», щоб розбуркати суспільство з його байдужості. Щойно опубліковані поетичні видива звертають увагу суспільства на недобачувану досі дію наркотиків, і тільки внаслідок того асоціального значення, яке поети надають опієві та гашишу, ці речовини втрачають характер щоденних хатніх засобів і раптом постають як загрозливе — тобто таке, що загрожує буржуазному індивідові, — отруйне дурманне зілля. Це, звісна річ, не означає, що без опіумної поезії ХІХ століття не було б сучасного антинаркотичного законодавства. Наполягати на такому причинно-наслідковому зв’язкові було б абсурдно. Так, протягом ХІХ століття люди поступово відкривали й цілком реальні небезпеки, що їх породжують наркотики. Однак заходи контролю та заборони, якими намагається захистити себе від них суспільство, є також такою-от річчю в собі. Ще іншою ділянкою, в якій вдавалися до цих заходів, є емоційна атмосфера. Бо ж глибоко закорінений страх перед наркотиками як такими, що принаймні ще кілька років тому визначав ставлення до них, не можна пояснити лишень реальними небезпеками. Міщанські фантастичні страхи є просто дзеркальним відображенням поетичних мріянь; вони, щоправда, не такі поетичні, зате цілком незаперечно є їх відбитками.
Численні відкриття спричиняються до того, що наприкінці ХІХ століття наркотики вже не розглядали й не вживали так наївно, як у першій половині цього-таки сторіччя. Спершу визнали феномен виникнення залежності. Томас де квінсі писав «Зізнання одного англійського пожирача опію» як історію хвороби узалежненого, який виразно це усвідомлює. Відкриття технології виготовлення морфію (1817) та героїну (1874) з опію означає для сфери наркотиків те саме, що горілка та бренді для питущих: помноження токсичної дії зі значними соціальними наслідками. Нового виміру проблемі наркотиків надає передовсім морфій. Уперше його масово застосовують у лазаретах великих воєн ХІХ століття — Кримської, Громадянської війни в США, зрештою, Першої світової. Ці війни відіграють роль помножувачів наркотичної залежності. Із військового життя морфій проникає у цивільне — відбувається достоту такий самий процес експансії, який спостерігаємо під час Тридцятирічної війни із тютюном.
Унаслідок цих фармакологічних і соціальних тенденцій наркотична залежність уперше стає суспільним феноменом, якого вже не можна ігнорувати. І однак законодавства ліберальних «державницьких сторожів» зволікають із застосуванням рішучих заходів. Один із найперших обмежувальних законів, англійський «Pharmacy and Poisons Act» 1868 року, лише констатує і так уже загальноприйняте: що опій вільно продавати тільки в аптеках. Скільки та кому — це вже полишено на розсуд самого аптекаря. (Такою ж ліберальною є, до речі, і торгівля отрутами. Тут законодавство лише вимагає, щоб аптекар знав клієнта.)
Вирішальний поштовх до сучасного антинаркотичного законодавства надходить, урешті-решт, із-поза Європи. Ним виявилася та фатальна роль, яку опій відігравав у китаї. Від китайської опієвої проблеми спалахує одна з найбільших морально-політичних кампаній ХІХ століття, запалом порівнювана лише з агітацією проти рабства. Апофеозу та водночас завершення ця антиопієва кампанія сягає в низці міжнародних угод незадовго перед вибухом Першої світової війни. Їхньою метою було здобути контроль над міжнародною торгівлею опієм. А національні антинаркотичні законодавства окремих країн були, можна сказати, попервах просто додатками до цих угод. У найістотніших рисах вони чинні до сьогодні.
Опій і колоніалізм
У громадській думці ХІХ століття — та й, зрештою, донині — китайська культура вважається опіумною культурою (або ж антикультурою) par exellence. Але такою вона стала лише в останні два-три сторіччя. Аж до XVII сторіччя опій відомий Китаєві такою самісінькою мірою, як і Європі. Нове знайомство відбувається саме за європейським посередництвом, і провідну роль тут відіграє англійська Ост-Індська компанія. Починаючи від XVII століття вона веде жвавий торговельний обмін із Китайською імперією. «Китайські товари», такі люблені в європейських верхівках — чай, шовк, порцеляна, — виявляються вельми прибутковими предметами торгівлі. У XVII — на початку XVIII століття, коли Середнє царство ще було рівноправним торговельним партнером європейських потуг, за них справно платили готівкою, бо ж Китай не мав потреб у товарах, що їх могли запропонувати європейці.
Ситуація змінюється протягом XVIII століття, коли Китайська імперія ослабла такою мірою, що європейські потуги — насамперед Англія — можуть дозволити собі агресію. Торгівлю між рівноправними партнерами заступає диктат Ост-Індської компанії, яка за потреби може підкріпити свою комерційну волю навіть військовою силою. Замість і далі платити за китайські продукти готівкою, це товариство пропонує предмет торгівлі дещо особливого роду — опій. Для самої Компанії це аж надто дешева речовина: її у великих обсягах виробляють на індійських плантаціях Компанії. Обрахували, що між 1767 і 1850 роками, себто менш ніж за сто років, споживання опію в Китаї зросло в 70 разів. Цілком зрозуміло, що таке зростання
