Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Чого ви, люди, з нього хочете. То такий ксьондз, що вже ліпшого не можна мати. Він є вчений, побожний. Я його не можу скинути.

І коваль зостався ксьондзом, а біскуп поїхав.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:

— Ой братику, біда! Смерть іде!

А воно, бачите, в степу так здалека видно.

— Ну, то що? — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!

— Чи так, то й так!

Сидять. Надійшла Смерть і каже:

— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!

— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…

— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п'ятдесят літ!

От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Ледащиця

Десь-не-десь були собі чоловік із жінкою і мали одним одну дитину — дочку. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина собі росте; виросло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли дівка стала уже й на порі, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:

— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.

Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі батько побачив кума-приятеля та й розговорились:

— А що, — каже кум, — товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених, — чи не будемо сватами?

— Чому? — каже. — Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.

— А як навчиться? — питає женихів батько.

— Добре, — каже батько дівчини, — тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.

А той подумав та й каже:

— Добре, давай руку — будемо сватами!

— Ну, присилай старостів!

Посватались, дівчина згодилась; відгуляли весілля, може, тиждень перезва їздила від одного до другого — гуляють та гуляють, сказано, люди компанійські, та нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.

Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.

Батько до неї:

— А ти, доню?

— Я, тату, нічого не робила, — відповідає.

— Ну, вже ж ти знаєш порядок, — батько каже.

Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.

Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. Цього разу уже друга дочка нічого не робила, — зостається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається (звичайно, як нова людина в сім'ї), а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:

— Як це воно, серце, у вас діється — чи воно все так буде?

— Так, — каже, — сестрице.

— А чом же мене за роботу не питають?

— Бо ти, — каже, — серце, у нас іще гостя.

Ну минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду чи там без вечері, — молода невістка дивиться на все теє (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:

— Що б я, мамо-серце, робила?

— Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимітай хату й сіни.

Взяла молода, повимітала. Геть сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:

— А я, таточку, хату й сіни повимітала.

— А, моя дитино кохана, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тим я тебе й не питаю.

По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, — мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось ізробила, на третій теж, а далі помалу-помалу — уже й обідати наварить, а далі уже й хліба сама напече. Сказано, чоловіка любить, а сім'я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.

Ото вже якось за тиждень чи за два мати рідна каже до батька:

— Пішов би ти, старий, навідавсь