Сучасна теория грошей - Рендал Рей

Наша невеличка інтелектуальна вправа була докорінно хибна. Ми взяли до уваги фіксовану калорійність прийому їжі (вхідний потік) і фіксовану швидкість спалювання калорій (потік споживання), різниця між якими накопичується в запас (збільшення маси тіла) з фіксованою швидкістю (по суті, жирові «заощадження»). Однак ми не врахували метаболізму й того, що поведінка може пристосовуватись. І тому, з огляду на використання нескінченної екстраполяції, всі ці абсурдні умови звелися до остаточного абсурду. А все, що зводиться до логічного абсурду, нестійке. Як ми побачимо далі, таку фальсифікацію використовують противники дефіциту, щоб «довести», що дефіцит федерального бюджету США — нестійкий.

Противники дефіциту використовують схожий фокус, але зі зворотними вхідними й вихідними даними. Замість прийомів їжі у вхідних даних — зростання ВВП; замість спалювання калорій — проценти, які ми платимо; а замість збільшення ваги на виході маємо дефіцит бюджету, що накопичується до суми державного боргу. Щоб фальсифікувати модель і довести її нестійкість, достатньо лишень установити процентну ставку на рівні, вищому за темпи зростання (це як коли Морган з’їдає 5 тисяч калорій, а спалює лише 2 тисячі), — і рівень боргу122 зростатиме до нестійкого рівня (так само, як живіт і все Морганове тіло гладшатиме без обмежень). Подивімося, як це працює.

Почнімо з простого прикладу — двох секторів: державного і приватного. Наша держава підтримує профіцит, витрачаючи менше своїх доходів (податкових надходжень); приватний сектор, навпаки, підтримує дефіцит (витрачає більше за свій дохід). Як ми знаємо, це означає, що приватний сектор нарощує заборгованість, яку уряд утримує як актив (профіцит державного бюджету реалізується у формі накопичення фінансових зобов’язань приватного сектору). Приватний сектор повинен обслуговувати борг, сплачуючи відсотки; це, звичайно, збільшує його дефіцит (відсотки — це додаткові витрати з його доходу). Як і у випадку з нашим Морганом на прізвисько «Подвійна порція», умови стійкості визначатиме процентна ставка, темп зростання доходу (або ВВП) і дефіцит приватного сектору.

Джеймз Ґелбрейт123 винайшов типову модель, за якою можна оцінити стійкість дефіцитних витрат. Ключова формула така:

∆d = −s + d * [(r − g) / (1 + g)]

Тут d — початкове відношення боргу до ВВП; s — «первинний профіцит», або профіцит бюджету після обрахунку чистих процентних платежів (як частки ВВП); r — реальна процентна ставка; * означає множення, а g — реальний темп зростання ВВП (публікація доступна за посиланням: http://www.levyinstitute.org/publications/?docid=1379).

Ця модель дещо заскладна для пересічного читача, але її основна ідея в тому, що (враховуючи співвідношення між первинним профіцитом і початковим рівнем боргу — обидва у формі відношення до ВВП) доти, доки процентна ставка (r) перевищуватиме темпи росту (g), боргове співвідношення буде зростати. Ґелбрейт наводив ці ключові елементи моделі в «реальному» вираженні, тобто з поправкою на інфляцію. Але насправді це не має значення. Ми можемо представити їх у номінальному вираженні, адже коригування даних на темпи інфляції лише зменшує всі елементи формули на рівень інфляції. Зверніть увагу, що вихідне співвідношення боргу (d), так само як і первинний профіцит (те, яким був би бюджет приватного сектору, якби не потрібно було сплачувати відсотки), теж відіграє певну роль. Ґелбрейт доводить, що початкове відношення боргу не має великого значення (початкова вага Моргана також не важлива, бо в будь-якому випадку ростиме до нескінченно великого показника).

Не потрібно занадто зациклюватися на математиці, щоб побачити: якщо процентна ставка перевищує темпи зростання, боргове співвідношення буде рости. Якщо ми спостерігаємо це на часовому проміжку тривалістю вічність, таке співвідношення стає великим. Дуже великим. Звучить погано, але так і є. Згадайте, що Велика фінансова криза значною мірою спричинена саме серйозною заборгованістю приватного сектору, чий дохід не зростав достатньо швидко, що унеможливлювало виплату відсотків. Велика фінансова криза — це щось на зразок того моменту, коли наш Морган-«Подвійна порція» вибухає від переїдання, що запобігає подальшому зростанню маси його тіла до нескінченності. Власне, для економіки США було б ліпше, якби їй влаштували боргову дієту, але голови Федеральної резервної системи добродії Алан Ґрінспен та Бен Бернанке124 були проти «втручання» у справи фінансистів-шахраїв із Волл-стрит. Тому вони дозволили американській фінансовій системі збільшуватися доти, доки бульбашка не луснула.

А тепер розгляньмо протилежну ситуацію. Уявімо, що уряд підтримує дефіцит бюджету, а приватний сектор — профіцит. Ми можемо вивести таке саме рівняння, яке було наведено вище. Варто наголосити, що стійкий дефіцит не означає зростання рівня боргу: це буде залежати від співвідношення між r (процентною ставкою) і g (темпом зростання ВВП). Джеймз Ґелбрейт показує, що навіть постійний (і «високий») первинний дефіцит — стійкий, якщо процентна ставка достатньо низька, бо зрештою рівень боргу перестане рости (у блоці-вставці наприкінці цього розділу розглянуто кілька сценаріїв еволюції рівня боргу залежно від балансу державного сектору). Проте економічні експерти мають рацію, коли кажуть, що в деяких випадках співвідношення між процентними ставками, темпами зростання економіки та первинним дефіцитом рівень державного боргу може вибухнути. Тож ситуація, напевне, нестійка, якщо сягає аж нескінченності або й далі, чи не так?

Але стривайте. А чи такий хід думок не суперечить здоровому глузду? Ми вже з’ясували, що наш гладун Морган пристосовуватиметься: сяде на дієту, пришвидшить свій метаболізм, зменшить ефективність поглинання калорій. Якщо він не лусне, то досягне певної «рівноваги», в якій споживання калорій дорівнюватиме швидкості їх спалювання; і тіло зрештою перестане набирати вагу.

А як щодо нашого надвеликого державного сектору? Ось деякі можливі наслідки постійного дефіциту державного бюджету, який росте так швидко, що це призводить до збільшення процентних платежів і рівня державного боргу:

1. Інфляція: це призводить до збільшення податкових надходжень, тож вони ростуть швидше за державні витрати, тим самим знижуючи дефіцит (багато хто, зокрема й Ґелбрейт, указує на тенденцію до виникнення «негативних» реальних процентних ставок). Іншими словами, (номінальний) темп зростання економіки перевищує відсоткову ставку, що змінює тенденцію на протилежну, а саме: дефіцит бюджету знижується, а рівень державного боргу перестає зростати. Це еквівалентно підвищенню швидкості спалювання калорій в організмі Моргана, що зупиняє подальше зростання його ваги.

2. Економія: держава може скоригувати свою фіскальну політику (підвищуючи податки й зменшуючи витрати, щоб зменшити дефіцит). Це еквівалентно рішенню Моргана сісти на дієту. Звичайно, тут знову на думку спадає вислів про «танго, яке танцюють удвох». Підвищення податкових ставок не обов’язково покращить ситуацію з дефіцитом державного бюджету, адже це може призвести до зниження темпів економічного зростання. Насправді це навпаки може пришвидшити темпи зростання рівня державного боргу. Підвищення податкових ставок скоротить дефіцит у державному секторі тільки тоді, коли недержавний сектор зменшить свій профіцит (витрачатиме більше, що збереже темпи росту економіки).

3. Приватний сектор скоригує свої фінансові потоки (витрати й заощадження) у відповідь на державну політику. Якщо держава постійно витрачає більше власного доходу, вона примножуватиме чисте багатство приватного сектору, і державні процентні платежі збільшуватимуть доходи приватного сектору. Складно повірити, що рівень державного боргу, який прямує