Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки
— Здорові були, ваша імператорська величність!
— Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш?
— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
— Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?
— Так, ваша імператорська величність.
— Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався цар тоді і каже:
— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей!
І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
Чи вище до небес, чи в землю глибше?
Скільки на небі зірок?
Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
— А що, відгадав загадки? — запитує цар.
— Відгадав, — каже солдат.
Цар питає:
— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
— Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
— Чому ж?
— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.
— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
— А ти вірно полічив?
— Прошу перевірити! — відповідає той.
— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!
— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.
— А піп де?
— На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
Бідний гуцул і старий опришок
Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:
— Адіть, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
— У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не годен до них доповзти.
Дідич його вигнав.
Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого хлопчину:
— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана, може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:
— Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
— О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?
— А ви їх теж? — запитали гості.
— Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини.
— Як розбитий горнець. Лежать на печі… — відповів дітлах.
— Спочивають?
— Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:
— Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
— Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.
Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.
— Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.
Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:
— А видите, про мене пам'ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько?
— Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.
Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.
— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди…
Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.
І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:
— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.
Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.
Василько поклонився:
— Ненько сказали…
Дідич аж посинів:
— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.
Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.
— Чого сумний, леґіню? — спитав.
— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.
— А ти чий?
— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.
— Не дав би ти мені тієї риби?
— Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.
Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:
— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті