Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Автор невідомий - Народні казки

— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!

Пан розсердився та й як улупить суддю:

— Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.

Голий парубок

Жив на світі голий парубок. Лише купить собі одежину, а вночі щось увійде і поїсть, подере її. На другий день — знов голий. Подарує хтось — таке саме.

Приходить він до пана і проситься на службу. Пан подивився на нього і каже:

— Поганий з тебе наймит буде, як ти не можеш навіть на вбрання заробити.

— Буду, пане, вам добре служити.

— То служи за те, що я тебе вберу і буду годувати.

— Най буде.

Дає йому свій поношений одяг, а на ранок виходить наймит надвір голий. Пан розсердився і каже:

— Будеш тепер ходити і їздити так, як є.

Але підійшов до нього якийсь дідусь і питає:

— Чи ти, сину, такий нещасний, що так ходиш?

— Дідусю, я нічого не годен собі придбати, бо щоночі якась біда їсть і рве мою одежу.

— А ти тютюн маєш?

— Тютюн маю, бо ношу в кулаці.

— То дай закурити.

Дає дідусеві тютюну, закурили, і дід радить:

— Йди, хлопче, до пана і проси, аби він дав тобі за службу ту гранітну скалу, що стоїть серед його поля. Підеш цієї ночі туди ночувати. Але не спи, лиш дивися, що буде зі скалою робитися. Що би там не було, не займай. Лише останнє, що залишиться, злови і добре бий. Тоді будеш знати, чому голий ходиш.

Приходить наймит до пана і просить дати за службу скалу, що серед поля. Пан витріщився на нього і розсміявся.

— Я тобі, голяку, задурно даю ту скалу, бо з неї хісна не маю ніякого.

Не ночує наймит в пана, а скоро смерклося — йде спати на свою скалу. Опівночі з усього світа злізлося гаддя, вужі, ящірки, мавпи і почало той камінь гризти. Поки зазоріло, згризли до половини. Перед днем все розлазиться, розбігається, лиш одна мавпа посилено гризе скалу і пищить.

Парубок має добрий ціпок, ловить мавпу і починає добре її молотити. Вона проситься:

— Йой, чоловіче, не бий мене. Скажу тобі все, що хочеш.

Перестав бити і питає:

— Чого я вічно голий ходжу?

— На це я тобі таку раду дам. Йди на край села, там є бідненька хата, а в тій хаті дві дівчини живуть. Старша має двоє щасть: одне своє, а друге — твоє. Оженися на ній. Як будете ґаздувати, то ніколи не кажи, що щось твоє — лише жінчине.

Голий парубок закрив грішне місце лопухами і прийшов на сватання.

— Чого ти, парубче, загостив до мене? — питає його дівчина.

— Женитися.

— Та чи ти не бачиш, яка я бідна? І ти теж, певне, нічого не маєш, як без штанів та без сорочки прийшов. Де ти працював, що нічого не заробив?

— Тепер не питай, чому я голий. Буду і вбраний, лише віддавайся за мене.

Дівчина подумала і погодилася вийти заміж. Просить парубок землі у пана, але той каже:

— Коло скали, яку я тобі дав, є така рінь, що нічого рости не хоче, крім каміння. Як хочеш, то візьми собі.

Він подякував панові і говорить:

— Най то буде не моє, а жінчине.

Купує дівчина йому вбрання на весілля. Він одягнув і каже:

— То не моє, то жінчине.

Встає на другий день, а вбрання ціле — ніхто не знищив. Йде він до скали, а на ріні нема ані камінчика — чиста земля, хоч зараз ори. Посіяв господар пшеницю і промовив:

— То не моя, то жінчина.

Така пшениця вродилася, що він з ріні більше зібрав, як пан з усіх ланів. Через рік-другий став він з жінкою багатшим, як його пан. Дідич якось зустрічає його на полі і питає:

— Скажи мені, чого тобі так гарно хліб родиться? Таж ти колись голий ходив.

Він відповідає:

— Дивіться, пане, яка цього року моя пшениця буде. Зелена, дорідна, густа.

Нараз пшениця пожовтіла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:

— Я забувся, що то не моя пшениця, а жінчина.

Пшениця знову стала весела — зазеленіла, зашуміла.

А господар каже до пана:

— Бачите, пане, що то не мій хліб…

І казка ця не моя. Я почув її від одного діда старого.

Гостина

Були собі чоловік та жінка. Молоді ще обоє, дітей не мали, жили на хуторі, далеко від села і мало з людьми зналися, то й сумували, що ні вони до людей, ні люди до них не ходять. Обридло їм таке самотнє життя, і вони собі надумали ось що:

— Ти, чоловіче, — каже жінка, — іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначебто в гості, а наступного дня я до тебе прийду.

— Добре, — каже чоловік.

Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ліг під копицею сіна, переночував, дожидається того завтрашнього дня. А жінка вдосвіта заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя.

А тут і гість у хату:

— Здоровенькі були! Як ви тут, Бог милував?

— Та ще до якого часу, Богу дякувати! Живемо нічого собі. А ви ж як?

— Та так собі, не дуже-то!

— Ну, то сідайте ж у нашій хаті, дорогим гостем будете!

— Спасибі! Сядемо.

Отут вона йому зараз на стіл і печене, і варене, поштує та припрошує. І отак вони собі любенько їли, пили, гуляли, що й незчулися, коли й смеркло.

— Тепер же, чоловіче, я піду, а ти тут зоставайся, та давай усьому порядок. Просо на кашу стовчи, там у горшку сметана, то масла збий, та на курчат поглядай, щоб ворона не похапала, а я піду. Трохи мені тільки неначе боязно, як ти тут даси собі раду!

— Та не бійся, жінко! Невже ж таки я дурніший за бабу! Все справлю