Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

23.8. Стосовно наступного аналізу наукової об'єктивності — див. мою статтю «Логіка наукового відкриття» (The Logic of Scientific Discovery, p. 44 та наст.).

23.9. Хотілося б вибачитися перед кантіанцями за те. що їх згадано тут укупі з гегельянцями.

23.10. Див. прим. 23 до розділу 8 та прим. 39 (другий абзац) до розділу 11.

23.11. Див. прим. 34 та наст, до розділу II.

23.12. Див. К. Mannheim. Ideology and Utopia, German ed., p. 167.

23.13. Перша з наведених тут цитат почерпнута з праці Мангейма (op. cit., 167). (Для спрощення в перекладі цієї цитати я використав термін «свідомість» (conscious) замість «рефлексія» (reflexive).) Щодо другої цитати — див. op. cit., p. 166.

23.14. Н.о.М., 255 = GA, Special Volume, 117-118 — (ME, 20; 109): «Гегель правильно представив співвідношення свободи і необхідності. Для нього свобода є пізнанням необхідності». Власне гегелівське формулювання його улюбленої ідеї таке (див. Hegel Selections, 213 = Werke, 1832-1887, VI, 310): «Ось чому істина необхідності полягає в свободі»; 361 WW, XI, 46): «...Християнський принцип самосвідомості — це свобода»; 362 (= WW, XI, 47): «Сутнісна природа свободи, яка включає в себе абсолютну необхідність, полягає в усвідомленні себе самої (адже за своєю природою вона є самосвідомістю), а відтак — реалізації свого існування» тощо.

24.1. У даному випадку я вживаю термін «раціоналізм» на противагу не «емпіризму», а «ірраціоналізму». У своєму творі «Логічна структура світу» Карнап зазначає (R. Carnap. Der Logisehe Aufbau der Welt. B.Schlaschtensee, 1926, p. 260): «Слово «раціоналізм» у сучасному розумінні часто означає... протилежність ірраціоналізму».

Використовуючи термін «раціоналізм» саме так, я цим самим не стверджую, що інакше використання цього терміна, а саме — на противагу емпіризму — важить менше. Навпаки, я переконаний, що ця опозиція характеризує одну з найцікавіших проблем філософії. У даному разі, однак, я не збираюся заторкати цю проблему. Як на мене, для позначення протилежності емпіризму краще використовувати інший термін — скажімо, «інтелектуалізм» чи «інтелектуальний інтуїціонізм» замість «раціоналізму» в картезіанському розумінні. Слід зазначити принагідно, що я не визначаю терміни «розум» і «раціоналізм». Я використовую їх як позначки чи ярлики і слідкую за тим, аби від використання цих слів нічого не залежало. Див. розділ 11, зокрема прим. 50. (Стосовно посилання на Канта — див. прим. 56 до розділу 12 та відповідний текст.)

24.2. * Якраз це я і намагався зробити у своїй статті «Про раціональну теорію традиції» (Towards a Rational Theory of Tradition // The Rationalist Annual, 1949, pp. 36 та наст.), а згодом у книжці Conjectures and Refutations, p. 120 та наст. *

24.3. Див. Платон. «Тімей», 51 е (див. також перехресні посилання в прим. 33 до розділу 11).

24.4. Див. розділ 10, зокрема прим. 38-41 та відповідний текст.

У Піфагора, Геракліта, Парменіда і Платона містичні і раціоналістичні елементи перемішані. Зокрема, Платон, незважаючи на те значення, яке він надавав «розуму», залучив до своєї філософії могутню домішку ірраціоналізму, що вона майже витіснила раціоналізм, успадкований ним від Сократа. Це дало змогу неоплатонікам спиратися у своєму містицизмі на Платона, а пізніший містицизм почерпнув свої ідеї саме з цих джерел.

Можливо, що це випадковість, однак і її не слід лишати поза увагою: культурна межа між Західною Європою і районами Центральної Європи, які приблизно збігаються з територіями, що не перебували під правлінням Римської імперії Августа, а отже, не могли користуємся римським добробутом, тобто римською цивілізацією,— ця межа зберігається ще й досі. Ці «варварські» райони надто схильні до містицизму, хоча його винайшли і не на цих територіях. Бернард Клервоський здобув найбільшої популярності у Німеччині, де пізніше процвітав Екхард разом зі свого школою, а також Бьоме.

Набагато пізніше Спіноза, котрий намагався поєднати картезіанський інтелектуалізм з містичними тенденціями, іще раз відкрив теорію містичної інтелектуальної інтуїції, яка, незважаючи на жорсткий опір Канта, призвела до посткантіанського зростання «ідеалізму», до Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Практично весь сучасний ірраціоналізм навертає до цих останніх, як про це коротко зазначалося в розділі 12. (Див. також прим, 6, 19-32, 58 до даного розділу, прим, 32-33 до розділу 11, а також перехресні посилання на містицизм, наведені у цих розділах.)

24.5. Про «механічну діяльність» — див. прим. 21 та 22 до даного розділу.

24.6. Я пишу «відкинути припущення» для того, щоб позначити такі погляди: 1) припущення буде хибним; 2) воно буде ненауковим (або неприйнятним), хоча випадково може виявитися й істинним; 3) припущення буде «нісенітним» або «таким, що позбавлене значення» у тому розумінні цих понять, яке використовується, наприклад, у «Трактаті» Вітгенштайна (див. прим. 51 до розділу 12 та прим. 8(2) до даного розділу).

У зв'язку з розмежуванням «критичного» і «некритичного» раціоналізму слід зазначити, що вчення Дунса Скота, так само як і Канта, можна інтерпретувати як близьке до «критичного раціоналзму». (Я маю на увазі їх вчення про «примат волі», яке може бути витлумачене як примат ірраціонального вирішення.)

24.7. У цій, а також у наступній примітці я висловлю кілька зауважень про парадокси, зокрема, про парадокс брехуна. Однак перед тим варто було б зазначити, що так звані «логічні» або «семантичні» парадокси більше не є простими іграшками логіків. Вони стали важливими не лише для розвитку математики, а й для інших інтелектуальних сфер. Існує певний зв'язок між цими парадоксами і такими проблемами, як парадокс свободи, який, як стало зрозуміло (див. прим. 20 до розділу 17 та прим. 4, 6 до розділу 7), має велике значення у політичній філософії. У пункті 4 даної примітки буде стисло показано, що різні парадокси суверенітету (див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст) надто подібні до парадоксу брехуна. Я не наводитиму ніяких коментарів щодо сучасних методів вирішення цих парадоксів (або радше — щодо методів конструювання мов, позбавлених таких парадоксів), адже це виходить далеко за межі нашого дослідження.

(1) Парадокс брехуна можна сформулювати по-різному. Наведу