Сучасна теория грошей - Рендал Рей

В останньому параграфі ми сформулювали та пояснили відповідь на таке запитання: чому ж усі приймають «директивні гроші», які не мають внутрішньої вартості, хоч вони і не забезпечені дорогоцінним металом? Ми доводили, що самих лише законів про офіційний платіжний засіб недостатньо, адже державі загалом дуже складно прослідкувати за його виконанням (винятком можуть бути власні платежі). Також нам відомо, що «директивні гроші» часто приймають навіть там, де їх використання в усіх «державних та приватних» платежах не обов’язкове (наприклад, де немає законів, які регулюють офіційні платіжні засоби).

Ми дійшли висновку, що «податки керують грошима»: суверенна держава має повноваження обкладати податком та стягувати податкові зобов’язання, що може забезпечити попит на її валюту. Це трансакція, завдяки якій держава легко гарантує використання своїх «директивних грошей» — у платежах на її ж користь.

Ми також можемо зробити висновок, що працюватимуть й інші види зобов’язань: щоб сплатити збори, штрафи чи десятину, вам знадобиться щонайменше стільки валюти, скільки потрібно, щоб покрити ці платежі. Зрештою, ми усвідомлюємо, що влада, яка монополізує потрібний ресурс (землю, енергоресурси), може «називати свою ціну», тобто встановлювати, скільки слід віддати для того, щоб його отримати. Це теж може стимулювати валюту — знову ж таки, завдяки тому, що влада може вибирати форму, в якій здійснюються необхідні платежі.

Найкращий спосіб стимулювати валюту — установити обов’язковий платіж. Його доводиться робити, щоб не потрапити до в’язниці чи уникнути смерті від спраги101. Обов’язковий платіж, який має бути здійснений у власній валюті держави, гарантуватиме на неї попит. Навіть якщо хтось особисто не має сплачувати державі податки (чи збори), він, імовірно, все-таки прийматиме валюту, знаючи, що інші мають податкові зобов’язання, а тому прийматимуть валюту. Але скільки валюти буде прийнято? Чи може держава випустити більше, ніж потрібно на податкові зобов’язання? Наскільки більше?

Установлення і стягнення податкового зобов’язання заохочує прагнення володіти національною валютою принаймні серед тих, кого обкладають податком. Відповідно кількість національної валюти щонайменше дорівнюватиме податковим зобов’язанням, що будуть стягнені. У розвинених країнах населення виявляє бажання прийняти більше національної валюти, ніж це потрібно для сплати податків: зазвичай держава не знаходить продавців, що відмовляються продавати їй товари та послуги за її ж валюту. Cкажімо, для Сполучених Штатів, Великої Британії чи Японії є нормою, що весь продаж усередині держави відбувається в її національній валюті. Ці суверенні уряди ніколи не стикаються із ситуацією, коли вони чогось не зможуть купити, випускаючи свою національну валюту102.

Варто дещо уточнити: коли щось продається за ціною в доларах США, це означає, що його можна купити за американську валюту. (Ми лише даємо одне застереження, яке роз’яснимо згодом: інколи, особливо для поштових платежів, паперова валюта і монети не використовуються. Та коли платіж здійснюється чеком чи в електронній формі, відбувається переміщення резервних грошей банків — спорідненого із готівкою явища. Пізніше ми з’ясуємо, чим насправді є ці банківські резерви).

Проте ситуація може бути кардинально іншою в країнах, що розвиваються, де іноземним валютам часто віддають перевагу в «приватних» трансакціях (платежах, що не стосуються держави). Без сумніву, населення прагне мати достатньо національної валюти, щоб виконати свої податкові зобов’язання, які, втім, можуть бути лімітовані зменшенням суми податків чи ухилянням від їх сплати. Це обмежуватиме здатність уряду купувати продукцію за власну валюту. У разі використання іноземної валюти у приватних платіжних операціях та поширеної практики мінімізації податків та ухиляння від їх сплати, населення не завжди й хоче тримати багато національної валюти своєї держави.

Ми можемо лише приблизно уявляти обмеження, яке накладається на державу, де населення віддає перевагу іноземній валюті. Скажімо, уряд установлює податкове зобов’язання, що дорівнює 1/3 визначеного ВВП. Та оскільки тіньовий сектор уникає звітності (зазвичай у тіньовій економіці досить важко встановити номінальну вартість неформальних контрактів між продавцями та покупцями товарів і послуг, щоб включити їх у ВВП), припустімо, що ВВП відображає лише половину реального рівня продукції.

Тепер уявімо, що уряд здатний зібрати лише половину встановлених податків, що зумовлено ухилянням від їх сплати. Це означає, що стягнені податки дорівнюють лише 1/6 визначеного ВВП і лише 1/12 реального рівня продукції та доходу. (Привіт, Греціє! Звісно, я жартую, та насправді часто закидають, що ухиляння та зменшення суми податків, а також трансакції тіньового сектору зумовили дуже низький рівень податкових зборів у Греції, що, відповідно, сформувало великий державний дефіцит).

У такій ситуації уряд щонайменше зможе перенести 1/12 національного обсягу продукції у державний сектор, якщо витрачатиме національну валюту (бо тим, хто справді має платити податки, для цього потрібна національна валюта). На практиці держава, ймовірно, зможе охопити більш ніж 1/12 національного обсягу продукції, адже деякі «приватні» суб’єкти (внутрішні й, можливо, іноземні) забажають акумулювати національну валюту, а також інші платіжні вимоги до держави (наприклад, державні облігації). Пригадайте з попереднього обговорення, що державні дефіцити дозволяють нагромаджувати чисте фінансове багатство у формі державних фінансових зобов’язань. Тому уряд, імовірно, зможе викупити трохи більше за дванадцяту частину продукції, тоді як податкові збори дорівнюватимуть дванадцятій частині національного доходу, а деякі господарства та підприємства (чи іноземці) накопичуватимуть решту валюти, витраченої як чисте фінансове багатство (що дорівнює державному дефіциту).

Звичайно, ці розрахунки приблизні, адже ми ігноруємо, як оподаткування й урядові витрати, можуть позначитися на поведінці населення. Наприклад, стягнення податку може перевести більше виробництва на «чорний ринок», зумовивши зменшення розміру ВВП і загального доходу економіки, який підлягає оподаткуванню. Така сама логіка лежить в основі кривої Лаффера103: вважається, що вищі податкові ставки скоротять ВВП і, відповідно, податкові надходження.

Щоб охопити більший відсоток національного обсягу продукції, уряд має провадити політику, що (а) зменшить ухиляння від сплати податків і (б) легалізує більшу частину тіньового сектору. Такі дії збільшили б податки, якими обкладене населення, і дозволили б урядові отримати більше продукції, тому що попит на державну валюту був би вищий. Як варіант, уряд може знизити ціни, які він сплачує, утримуючи податки на одному рівні. Неймовірно, але, знижуючи свої ціни, уряд може перевести більше реальних ресурсів у державний сектор, залишивши податкові зобов’язання на тому самому рівні.

Якщо податки становлять лише 1/12 національного обсягу продукції, саме тільки збільшення витрат уряду, спрямоване на те, щоб перевести більше ресурсів у державний сектор, може бути неефективним. Виникне загроза інфляції, бо продавці прийматимуть додаткову національну валюту, лише встановлюючи вищі ціни на свої товари та послуги (бо вже мають валюту, необхідну для сплати податкових зобов’язань, які, на їхню думку, будуть з них стягнені). І поза певним рівнем витрат уряд ризикує не знайти жодного продавця додаткової валюти. Водночас було б неправильно доводити, ніби податки «платять» за урядові витрати (пізніше ми докладніше пояснимо це твердження); правда в тому, що неможливість накладати та стягувати податкові зобов’язання