Діалоги - Луцій Анней Сенека

XV

«А що, — скажеш, — перешкоджає, поєднавши чесноту й насолоду в одне, домогтися, щоб найвище благо було водночас і чесним, і приємним?» — А те, що жодна частка чесноти не може не бути тією ж чеснотою. А ще: найвище благо втратило б свою чистоту, якби зауважило у собі щось таке, що не дорівнювало б найкращому. Та ж навіть радість, яка народжується з чесноти, хоч є добром, не може бути частиною найвищого блага — як і веселість чи спокій, хоч їх і викликають до життя щонайкращі причини. Все це, звісно, блага, але вони не творці, а лише наслідки найвищого блага. Хто ж, хай і не на рівних, поєднає чесноту з насолодою, той міцність одного добра послабить крихкістю іншого, а на свободу, що є нездоланною, доки її цінуємо найвище, — накладе ярмо. Бо вже тоді з’являється потреба у фортуні. А що може бути гіршим рабством? Починається життя, сповнене тривог, підозр, усіляких побоювань, сторожке, аж до трепету, в очікуванні чогось випадкового, прив’язане до перелітного моменту.

Ти не даєш чесноті твердих, непорушних засад, залишаючи їй непевний ґрунт, бо що може бути хисткішим, аніж очікування випадку, аніж тіло, — його залежність від найрізноманітніших речей? То як можемо коритися богові, як можемо спокійно приймати усе, що б не трапилось, не нарікаючи на долю, а всі свої пригоди тлумачити не як лихі, а як добрі, якщо здригаємось від найнікчемніших поштрикувань чи то насолоди, чи болю? З такого-от, хто піддався насолоді, не вийде ні захисника вітчизни, ані в обороні друзів такий не стане.

Отож найвище благо — й на найвищому місці повинно бути, звідки жодна сила не могла б його зіштовхнути, де його не сягнули б ані болі, ані надія чи страх{91} — ніщо таке, що могло б зашкодити його правам. Тільки чеснота, вона лиш одна може стати на такій висоті. Лиш її впевнений крок може підкорити ту вершину. Вона твердо на ній стоятиме, а все, що траплятиметься, прийматиме не лише терпеливо, а й охоче, адже знає, що всі життєві труднощі — від законів природи. Як мужній воїн, вона не зважатиме на рани, рахуватиме хіба що рубці, а якщо, пройнята списами, й вмиратиме, то — з почуттям любові до проводиря, за якого й склала голову, і пам’ятатиме ту давню настанову: «Йди за богом». А хто пхинькає, скаржиться, стогне, того змушують виконувати накази — силоміць, хоч і впиратиметься, тягнуть, куди сам мав іти{92}. Яке ж то, однак, божевілля — йти не добровільно, а воліти, щоб тебе волокли! Таке ж, клянусь Гераклом, оте глупе нерозуміння самою природою визначених тобі умов — нарікати, що чогось тобі бракує, що якесь нещастя впало на тебе, або ж, що не менша глупість, — дивуватись чи обурюватись, що тобі доводиться терпіти те, від чого ні добрий не втече, ані лихий, — маю на увазі хвороби, старечу неміч, саму смерть, усе таке інше, що неминуче трапляється в людському житті. Стійко ж, із належною силою духу сприймаймо те, що визначає встановлений у всесвіті лад! Нам же не тільки личить — ми зобов’язані гідно приймати свою смертність і не впадати у сум’яття через те, чого уникнути — нам непідвладне.

XVI

Отож, справжнє щастя — у чесноті. А що вона тобі радить? Щоб добром ти вважав лише те, що пов’язане з доброчесністю, а злом — що з пороком пов’язане. Щоб ти був несхитним супроти зла, а добро — щоб наслідував, уподібнюючись, наскільки це можна, до бога. Яку нагороду обіцяє тобі за ті старання? — Щонайбільшу, справді божественну: нічого не муситимеш, нічого не потребуватимеш; будеш вільний, безпечний, неушкоджуваний; до нічого не братимешся надарма, на жодні перешкоди не наражатимешся; все задумане вдаватиметься, не буде прикрих випадковостей — нічого, що суперечило б твоїм задумам, твоїй добрій волі.

То що? Досить однієї чесноти для щасливого життя? — Чому ж її, досконалої і божественної, мало б не вистачати, ще й з лишком? А втім, чи загалом може чогось не вистачати тому, хто став поза межами будь-яких жадань? Якщо хтось усе своє зібрав у собі, то хіба матиме він потребу у чомусь іззовні? Але для того, хто прямує до чесноти, хоч би й чимало шляху вже пройшов, ще потрібна якась ласка фортуни — поки він іще борсається в житейському морі, поки ще не розв’язав ґудзуватого вузла, не звільнився із смертельних оков. Але яка тут різниця? — А така, що ті окови бувають різними. Один хтось зв’язаний туго, увесь наче скований; інший уже піднявся вище і тягне за собою довгу, вже послаблену, прив’язь; ще він не вільний, а лиш видається таким.

XVII

Хтось із тих, хто любить погавкувати на філософію, може, за звичаєм, запитати: «А чому ж ти сам завзятіший у балачці, аніж у житті? Чому притишуєш голос перед кимось із вищих чинів та й гроші не вважаєш чимось геть непотрібним для існування? Чому переймаєшся, зазнавши якоїсь шкоди, чому проливаєш сльози при звістці про смерть жони чи друга? Чому солодить тебе добра слава, а лихе слово — огірчує? Чому про свою сільську оселю дбаєш більше, аніж того вимагає природа? Чому обіди не достосовуєш до своїх роздумувань? Чому обстава у твоїм домі така пишна? Чому п’ють у тебе вино, старше від тебе за віком? Чому заводиш пташарні? Чому насаджуєш дерева, користь од яких — лише розлога тінь{93}? Чому твоя жона носить у вухах маєток цілої заможної сім’ї? Чому на рабах, що водять до школи твоїх дітей, такий коштовний одяг? Чому прислуговувати за столом у тебе — то ціле мистецтво, а срібло розкладають не абияк, а за правилами того мистецтва, а ще й окрему посаду ти запровадив у себе — мастака нарізувати закуски?»

Можна й про інше запитати, скажімо: «Навіщо тобі посілості за морем — не відаєш достоту й скільки там чого? Ба й усіх рабів своїх, на сором собі, не знаєш: або так занедбався, що й декільком не маєш рахунку, або так уже розпаношився, що й у пам’яті таке їх число годі втримати!» Колись, перегодом, і я долучусь до тих твоїх докорів і більшим, аніж думаєш, присоромлюватиму себе{94}, а наразі ось що тобі скажу: «Я — не мудрець і (підживлю твою неприязнь) ніколи й не