Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
(Принагідно слід зазначити, що тверде розмежування між значущими висловлюваннями, які мають сенс, і безглуздими мовними виразами, які лише схожі на твердження, проте позбавлені сенсу, вперше було проведене Расселом, коли він намагався розв'язати деякі проблеми, поставлені після відкриття ним парадокса теорії множин. Рассел запропонував трихотомічний поділ виразів, що схожі на висловлювання. Згідно з таким поділом, висловлювання можуть бути істинні, хибні або позбавлені сенсу, тобто нісенітні псевдовисловлювання. Слід підкреслити, що таке використання термінів «позбавлений сенсу» або «нісенітний» почасти співпадає із звичним трибом їх використання, однак воно точніше, як правило, адже називаємо справжні висловлювання (а не псевдовисловлювання), «позбавленими сенсу», якщо вони «абсурдні», тобто внутрішньо-суперечливі або з очевидністю хибні. Відтак, висловлювання про якесь фізичне тіло, скажімо, що воно одночасно перебуває у двох різних місцях, виявляється не нісенітницею, а просто хибним висловлюванням або таким, яке суперечить способу використання терміна «тіло» в класичній фізиці. Відповідно і висловлювання про електрон, яке стверджує, що він має точне положення та імпульс, не є безглуздим чи нісенітним, як стверджували деякі фізики і повторювали деякі філософи, а лише таким, що суперечить сучасній фізиці.)
З усього сказаного можна зробити такий висновок: Вітгенштайн дошукується демаркаційної лінії між сенсом і нісенітницею і виявляє, що ця демаркація співпадає з розмежуванням між наукою та метафізикою, тобто між науковими висловлюваннями і філософськими псевдовисловлюваннями. (Те, що він помилково ототожнює галузь природничих наук з галуззю істинних висловлювань, поки що нас не обходить: див., проте, прим. 51 до даного розділу.) Така інтерпретація позиції Вітгенштайна підтверджується його ж словами: «Філософія обмежує... галузь природничих наук». (Всі вищенаведені цитати див. у праці Вітгенштайна, с. 75 та 77.)
Отож, яким чином можна провести демаркаційну лінію? Як можна відрізнити «науку» від «метафізики» і тим самим «сенс» від «нісенітниці»? Відповідь на це запитання виявляє схожість теорії Вітгенштайна з теорією Кроссмана та інших. Вітгенштайн вважає, що терміни або «знаки», що ними користуються вчені, мають певне значення, тоді як метафізик «не надає ніякого значення певним знакам у своїх висловлюваннях». Ось що він пише: «Правильним був би такий метод філософії: не казати нічого, крім того, що може бути сказане, тобто крім висловлювань природничих наук,— того, що не має нічого спільного з філософією, а потім завжди, коли хто-небудь захоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не надав значення певним знакам у своїх висловлюваннях» (op. cit., pp. 187, 189), Практично це означає, що ми маємо продовжувати запитувати метафізика: «Що ви маєте на увазі під цим словом? Що ви маєте на увазі під тим словом?» Інакше: нам слід вимагати від нього визначень, а якщо цих визначень не буде, ми можемо зробити висновок про те, що його слова позбавлені будь-якого значення.
Як буде показано в тексті, ця теорія не бере до уваги такі факти: (а) хитрий і не зовсім делікатний метафізик, тільки-но його запитають: «Що означає це слово?», негайно запропонує визначення, і вся гра, таким чином, перетвориться на випробовування терпіння, (б) учений-природознавець перебуватиме не в кращому становищі, ніж метафізик, а порівняно з неделікатним метафізиком — навіть у гіршому.
Слід зазначити, що Шлік у своїй статті, опублікованій в «Erkenntnis», 1, p. 8 та наст., де він розглядає доктрину Вітгенштайна, згадує про проблему повернення до одного і того самого. Однак запропоноване ним розв'язання цієї проблеми (яке, очевидно, полягає у використанні індуктивних визначень або «установлень» та, можливо, операціоналізму — див. прим. 50 до даного розділу) — незрозуміле саме по собі і не може сприяти вирішенню проблеми демаркації. Я вважаю, що деякі наміри Вітгенштайна і Шліка щодо створення філософії значень реалізовані в тій логічній теорії, яку Тарський назвав «семантикою». Однак я певен, що відповідність цих намірів і задач семантики не така вже й значна, адже семантика формулює висловлювання, а не тільки «прояснює» їх.— Ці зауваження щодо теорії Вітгенштайна продовжені в прим. 51-52 до даного розділу (див. також прим. 8(2) та 32 до розділу 24 і прим. 10 та 25 до розділу 25).
11.47. Важливо розрізняти логічну дедукцію загалом і доказ або демонстрацію зокрема. Доказ або демонстрація — це дедуктивне міркування, почерез яке, зрештою, встановлюється істинність висновку. Саме так використовував цей термін Арістотель, котрий вимагав (наприклад у «Другій аналітиці», 1, 4, 73 а та наст.), аби була встановлена «необхідна» істинність висновку. Так само використовує цей термін Карнап (див., зокрема: Logical Syntax, § 10, p. 29, § 47, p. 171), стверджуючи, що «доказові» у цьому розумінні висновки є «аналітично» істинними. (Я не заторкатиму тут проблем, пов'язаних з термінами «аналітичний» і «синтетичний».)
За часів Арістотеля було зрозуміло, що не всі логічні дедукції є доказами (тобто демонстраціями). Існують також логічні дедукції, які не є доказами. Наприклад, ми можемо виводити висновки із свідомо хибних посилань, а такі дедукції не можна вважати доказами. Недемонстративні дедукції Карнап назвав «виведеннями» («derivations») (loc. cit.). Цікаво, що раніше для таких недемонстративних дедукцій не існувало спеціальної назви. Це свідчить про те, що логіки опікувалися переважно лише доказами. Таке опікування виникло під впливом арістотелівського марновірства, буцімто «наука» і «наукове знання» мають обґрунтовувати свої висловлювання, тобто приймати їх як самоочевидні посилання або доводити їх. Однак у дійсності справа полягає в тому, що поза чистою логікою і чистою математикою взагалі нічого не можна довести. В інших науках міркування не є доказами, а є лише виведеннями (як показав І. Лакатош, це стосується і деяких міркувань у математиці).
Слід зазначити,
