Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Розглядаючи ці принципи, тобто начала або базисні посилання доказів, слід розрізняти два види таких начал; (1) Логічні принципи (див. «Метафізика», 996 b 35 та наст.) і (2) Посилання, з яких мають випливати докази і які неможливо довести, якщо ми хочемо уникнути безконечного повернення до одного і того самого (див, прим. 27 до даного розділу). Посилання — це дефініції: «Базисні посилання доказів є дефініціями» («Друга аналітика», II, 3, 90 b 23; nop. 89 а 17, 90 а 35, 90 b 23). Див. також W. Ross. Aristotle, pp. 45-46; зокрема його коментарі з приводу «Другої аналітики», 1, 4, 20-74 а 4: «Начала науки,— пише Росс (р. 46),— будуть, кажуть нам, per se в розумінні (а) або (b)». З попередньої сторінки ми дізнаємося, що якесь посилання має бути необхідним per se (або суттєво необхідним) у розумінні (а) і (b), якщо воно спирається на дефініцію.
11.30. «Якщо щось має назву, то воно матиме і визначення свого значення»,— зазначає Арістотель («Метафізика», 1030 а 14. див. також 1030 b 24). Він пояснює, що дефініція — це не тільки визначення значення назви. Дефініція досягається тоді, коли назва є одним із видів певного роду.
Слід зазначити, що при моєму способі використання термінів «дефініція» (а я дотримуюсь сучасного використання цього терміна, у розумінні «визначення»), він зашли охоплює речення-визначення в цілому, тоді як Арістотель (та інші, що дотримуються його розуміння, як, скажімо, Гоббс) інколи використовує це слово і як синонім «дефініенса».
Визначень одиничних речей не буває. Визначення завжди стосуються лише універсалів (див. «Метафізика», 1036 а 28) і лише сутностей, тобто того, що є видом певного роду (себто останньою видовою відмінністю — див. «Метафізика», 1038 а 19) і неподільною формою (див. «Друга аналітика», II, 13, 97 b 6 та наст.).
11.31. Певна неясність тлумачення цієї проблеми Арістотелем очевидна з кінця прим. 27 до даного розділу та з подальшого співставлення двох інтерпретацій арістотелівської теорії дефініцій, висунутих Гроутом та Россом. Найбільш незрозумілим є арістотелівське тлумачення способу, за допомогою якого в процесі індукції ми сходимо до дефініцій, які є принципами (див., зокрема, «Друга аналітика», II, 19, 100 а та наст,).
11.32. Щодо Платонової доктрини див. прим. 25-27 до розділу 8 та відповідний текст.
Гроут пише (Aristotle, 2nd ed., p. 260): «Арістотель успадкував від Платона його доктрину непохибного нусу або розуму, цілковито убезпеченого від помилок». Гроут підкреслює далі, що всупереч Платону, Арістотель не зневажає наочний досвід, а радше приписує своєму нусу (тобто інтелектуальній інтуїції) «позицію терміна і корелює його з процесом індукції» (lос. cit., див. також op. cit„ p. 577). Це дійсно так, проте наочний досвід, зрозуміло, має лише функцію збудження і розвитку нашої інтелектуальної інтуїції універсальної сутності. Дійсно, ще ніхто досі не пояснив, як за допомогою індукції можна одержати безпомилкові визначення.
11.33. Погляди Арістотеля тотожні поглядам Платона, адже в цьому випадку для обох, зрештою, не існує реальної можливості звернутися до аргументації. Все, що можна вдіяти, то це приписати догматично певному визначенню статус істинного опису сутності, а на запитання, чому саме цей, а не інший опис є істинним, дати відповідь, мовляв, про це свідчить «інтуїція сутності».
Арістотель має на увазі індукцію принаймні у двох значеннях — в евристичному значенні методу, що веде до «споглядання загального принципу» (див. «Перша аналітика», 67 а 22 та наст., 27 b 25-33; «Друга аналітика», 71 а 7, 81 а 38 (81 b 5, 100 b 4 та наст.) і а емпіричному значенні (див. «Перша аналітика», 68 b 15-37, 69 а 16; «Друга аналітика», 78 а 35, 81 b 5 та наст.; «Топіка», 105 а 13, 156 а 4, 157 а 34).
У «Другій аналітиці» є очевидне протиріччя, яке, однак, можна прояснити з уривка 77 а 4, де читаємо, що дефініція не є ні загальною, ні конкретною. Гадаю, що вирішення цієї проблеми полягає не в тому, що, мовляв, визначення «власне, взагалі не є судженням» (як вважає Дж. Мюр в оксфордському перекладі «Другої аналітики»), а в тому, що визначення — це не просто загальне, а й «домірне», тобто загальне і необхідне. (Див. 73 b 26, 96 b 4, 97 b 25.)
Щодо згаданих у тексті «аргументів» із «Другої аналітики», див. 100 b 6 та наст. Стосовно містичної єдності того, хто пізнає, і пізнаванного, див. «Про душу», зокрема 425 b 30 та наст., 430 а 20, 431 а 1; надто важливий уривок — 430 b 27 та наст.: «Інтуїтивне охоплення дефініції... сутності — завжди істинне... так само, як... бачення певного предмета ніколи не може бути хибним». Щодо теологічних міркувань у «Метафізиці» див., зокрема, 1072 b 20 («дотичність») та 1075 а 2; див. також прим. 59(2) до розд. 10, прим. 36 до розд. 12 та прим. 3, 4, 6, 29-32 і 58 до розд. 24.
Щодо «предмету [науки] в цілому», згаданого в наступному абзаці, див. закінчення «Другої аналітики», 100 b 15 та наст.
Подібність поглядів Гоббса (номіналіста, але не методологічного номіналіста) до методологічного есенціалізму Арістотеля — просто дивовижна. Гоббс був переконаний також у тому, що дефініції є началами будь-яких знань (на противагу гадці).
11.34. Цю думку щодо наукового методу я розвинув у своїй праці «The Logic of Scientific Discovery», див., наприклад, с. 278 та наст. Там же, на с. 315 та наст, опубліковано мою статтю з «Erkenntnis» (vol. V, 1934, с. 170 та наст.), де я писав: «Слід звикнути до думки про те, що наука є не «сукупністю знань», а системою гіпотез, тобто здогадів, які неможливо обгрунтувати, які, однак, ми використовуємо доти, доки вони підкріплюються практично і про які ми ніколи не зможемо говорити з певністю, що вони «істинні», «більше чи менше вірогідні» або навіть «імовірні»».
11.35. Наведена цитата почерпнута з моєї замітки, опублікованої в «Erkenntnis» (vol.
