Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
10.50. Свідоцтво на підтримку цього факту можна знайти в A. Taylor. Socrates, pp. 113-115; див., зокрема, прим. 1 на ст. 115, де процитовано Есхіна, І, 173; «Ви прирекли софіста Сократа до смерті, бо довели, що він виховав Критія».
10.51. Політика Тридцяти тиранів полягала в тому, щоб залучити до своїх актів терору якомога більше людей. Див. блискучі зауваження Тейлора у тій же праці на ст. 101 та наст. (надто прим. 3 до ст. 101). Про Херофонта див. прим. 56 (5) Д6 до цього розділу.
10.52. Подібно до Кроссмана та інших; див. R. Crossman. Plato To-Day, pp. 91-92. У цьому пункті я підтримую Тейлора (Socrates, p. 116); див. також його примітки 1 та 2 на тій же сторінці.
Те, що в плани обвинувачення не входило робити із Сократа мученика, що судового процесу можна буде уникнути чи спрямувати його в інше русло, якби Сократ погодивсь на компроміс, тобто зголосився залишити Афіни або хоча б пообіцяв сидіти тихо,— все це здається цілком очевидним у світлі Платонових (чи Сократових) алюзій в «Апології», а також у «Критоні». (Див. «Критон», 45 е і надто 52 с, де Сократ каже, що йому дозволили б емігрувати, якби він запропонував такий вихід на суді.)
10.53. Див., зокрема, «Критон», 53 b-с, де Сократ пояснює, що якби він скористався можливістю втечі, то він би підтвердив висновки своїх суддів, бо той, хто порушує закон, певно, може й розбещувати юнацтво.
«Апологія Сократа» та «Критон» були вірогідно написані невдовзі по Сократовій смерті. «Критон» (певно, більш ранній з двох), мабуть, був написаний на прохання Сократа, який хотів, щоб стало відомо, чому він відхилив можливість утечі. Справді, саме це бажання могло бути першим, що спонукало Платона до написання єократівських діалогів. Т. Гомперц (Greek Thinkers, V, ІІ, I, Germ, ed,, II, p, 358) вважає, що «Критона» було написано пізніше і пояснює його спрямованість припускаючи, що це Платон прагнув довести свою лояльність. «Ми не знаємо,— пише Гомперц.— безпосередньої ситуації, якій цей діалог завдячує своїм існуванням; але важко позбутись враження, що Платон найбільше зацікавлений у захисті самого себе та своєї групи від підозри у прихованих революційних поглядах». Хоча Гомперцове припущення легко вкладається в мою загальну інтерпретацію Платонових поглядів, я все-таки вважаю, що в «Критоні» Платон захищає Сократа, а не себе. Але я згоден з Гомперцовою інтерпретацією спрямованості цього діалогу. Сократ, певно, був якнайбільше зацікавлений у тому, щоб відвести від себе підозри, які ставили під загрозу справу його життя. Стосовно цього тлумачення змісту «Критона» я знову ж таки цілком підтримую Тейлора (Socrates, 124 та наст.). Втім, лояльність «Критона», порівняно до очевидної нелояльності «Держави» в якій Платон відкрито виступає на боці Спарти проти Афін, певно, спростовує уявлення Бернета і Тейлора, згідно а якими «Держава» — це сократівський діалог і що Сократ був більшим ворогом демократії, ніж Платон. (Див. прим. 56 до цього розділу.)
Щодо Сократового підтвердження своєї лояльності демократії див., зокрема, такі уривки з «Критона», 51 d-e, де наголошується на демократичному характері законів, тобто, що у громадян є можливість змінювати закони без насильства через раціональні аргументи (за висловом Сократа, громадянин може спробувати переконати закон); 52 b та наст., де Сократ наполягає, що він не сварився з Афінською державою; 53 c-d, де він характеризує не лише доброчесність та справедливість, але, зокрема, й інституції та закони (афінські), як найкращі речі, що їх мають люди; 54 с, де Сократ погоджується, що він, можливо, і став жертвою людей, але наполягає на тому, що він — не жертва закону.
У світлі цих аргументів (і надто «Апології Сократа», 32 с; див. прим. 8 до розділу 7), ми повинні, як мені здається, не брати до уваги один фрагмент, що вельми відрізняється від наведених вище,— а саме, 52 е, де Сократ непрямо вихваляє державний устрій Спарти та Кріту. Надто зважаючи на 52 b-с, де Сократ твердить, що йому не цікаво знати про інші держави чи про їхні закони, можна припустити, що зауваження про Спарту та Кріт вставив хтось, хто бажав узгодити «Критон» з пізнішими Платоновими діалогами, і зокрема з «Державою». Було це так чи Платон власноручно дописав цей абзац, але украй малоймовірно, що він належить Сократу. Треба лише пам'ятати про Сократове прагнення не чинити нічого, що можна було б витлумачити як підтримку Спарти, про що ми довідуємося із Ксенофонтового «Анабасіса», IІІ, І, 5. Там ми читаємо, що «Сократ побоювався, що його» (тобто Сократового приятеля Ксенофонта — ще одну молоду «паршиву вівцю») «можуть обвинуватити у нелояльності через дружбу з Кіром, оскільки було відомо, що Кір допомагав Спарті у війні проти Афін». (Цей фрагмент викликає значно менше підозр, ніж «Спогади про Сократа»; тут немає Платонового впливу і з контексту стає зрозумілим, що Ксенофонт насправді обвинувачував себе за те, що злегковажив своїми обов'язками перед державою і погоджується з тим, що він заслуговує на покарання, про що згадує Т. Гомпсрц у своїй праці, V, 3, 7 та VII, 7, 57.)
10.54. «Апологія Сократа», 30 е-31 а.
10.55. Платоніки, звісно, погодяться з Тейлоровими словами в останньому реченні його «Сократа»: «У Сократа був лише один «послідовник» — Платон». Тільки Гроут, схоже, іноді підтримував погляди, подібні до висловлених у тексті цієї книжки. Приміром, те, що він каже у фрагменті, процитованому мною у прим. 21 до розділу 7 (див. також прим. 15 до розділу 8), можна трактувати як принаймні вираження сумнівів, чи не зрадив Платон Сократа. Гроут дає зрозуміти, що в «Державі» (а не лише в «Законах») Платон закладає теоретичний підмурок під обвинувачення Сократа з «Апології» — такого Сократа не стали б терпіти у платонівській найкращій державі. Гроут навіть підкреслює, що Платонова теорія узгоджується з практичними заходами, вжитими Тридцятьма тиранами щодо Сократа. (Приклад, який показує, що перекручення вчення вчителя учнем може мати успіх навіть тоді, коли вчитель ще живий, знаменитий і публічно протестує, наведено у прим. 58 до розділу 12.)
Стосовно зауважень з приводу «Законів» далі в цьому
