Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Певне, найганебнішим з усіх цих римських руйнувань було знищення Карфагена. Воно відбулося тоді, коли Карфаген не становив уже загрози для Риму, і позбавило Рим, і нас з вами, того украй цінного внеску, що його міг зробити Карфаген у скарбницю цивілізації. Я згадаю лише про величезний скарб географічних відомостей, що загинули разом із містом. (Історія загибелі Карфагена не схожа на історію падіння Афін 404 року до н.е., що обговорюється далі в цьому розділі; див. прим. 48. Олігархи Карфагена віддали перевагу загибелі свого міста перед перемогою демократії.)
Згодом, під впливом стоїцизму, що побічно був виведений з філософії Антисфена, Рим почав розвивати вельми ліберальні та гуманістичні погляди. Свого апогея цей розвиток сягнув упродовж кількох століть миру після епохи Августа (див., приміром, працю А. Тойнбі «Дослідження історії», V, ст. ст. 343-346) за англійським виданням)), але саме в ньому окремі романтично настроєні історики вбачають початок занепаду Риму.
Звісно, було б романтично і наївно вірити, як багато хто вірить досі, що причиною цього занепаду послужили тривалий мир, демократизація, вищість молодих варварських народів тощо, а коротше, переїдання. (Див. прим. 45 (3) до розділу 4.) Спустошлива дія жорстоких епідемій (див Н. Zinsser. Rate, Lice, and History, 1937, pp. 131 ff.) та неконтрольоване і прогресуюче виснаження грунту, а разом з ним і розвал сільськогосподарської основи римської економічної системи (див. V. G. Sintkhovich. «Hay and History» and «Rome's Fall Reconsidered» in Towards the Understanding of Jesus, 1927), очевидно, були серед головних причин занепаду Риму. Див. також W. Hegemann. Entlarvte Geschichte, 1934.
10.20. Фукідід, VII, 28; див. Meyer, op. cit., IV, s. 535. Важливе зауваження про те. що афіняни «сподівалися отримати від цього більший прибуток», дозволяє нам зафіксувати приблизну верхню межу пропорції між попередньо встановленим податком та обсягом торгівлі.
10.21. Це алюзія на похмурий каламбур, який я прочитав у П. Мілфорда: «Плутократія ліпша за лутократію*».
* Лутократія — від англійського «Looter» — грабіжник (примітка перекладача).
10.22. Платон, «Держава», 423 b. Про проблему підтримання сталості населення див. прим. 7 до цього розділу.
10.23. Див. В. Meyer. Geschichte des Altertums. IV. s. 577.
10.24. Там же, V, 27. Див. також прим. 9 до цього розділу та текст до прим. 30 до розділу 4 *. Щодо цитати із «Законів» див. уривок 742 а-с. Тут Платон детально розвиває спартанське ставлення до цієї проблеми. Він встановлює «закон, який забороняє приватним особам володіти золотом та сріблом... Нашим громадянам буде дозволено користуватися монетами як законним платіжним засобом всередині держави, але за її межами вони не матимуть жодної цінності... Для оплати військових походів чи офіційних візитів за кордон, таких як посольств чи інших необхідних місій... треба щоб держава мала запас еллінських (золотих) монет. А якщо приватна особа змушена буде вирушити за кордон, то вона може поїхати, за умови отримання належного дозволу від магістрату. А якщо в такої особи, після повернення, залишаться якісь іноземні гроші, то вона повинна здати їх державі й одержати відповідну кількість місцевих грошей. Якщо виявиться, що хтось залишив їх собі, то гроші слід відібрати, а того, хто ввіз ці гроші, а також тих, хто знав про цей злочин і не повідомив про нього, слід проклясти і виставити на загальний осуд, а на додаток оштрафувати на суму, не меншу за кількість ввезених грошей». Читаючи цей уривок, хочеться запитати, чи не помиляються ті, хто називає Платона реакціонером, котрий копіював закони тоталітарного міста-держави Спарти? Адже тут він більш ніж на дві тисячі років випереджує принципи та практику, що майже всіма прогресивними демократичними урядами Західної Європи приймається як розумна політика (ці уряди, подібно до Платона, сподіваються, що якісь інші уряди будуть піклуватися про «загальноеллінські золоті гроші»).
Наступний уривок («Закони», 950 d) має, проте, менше спільного з політикою ліберальних західних кіл. «Насамперед, тому, хто молодший сорока років, не буде дозволено мандрувати хоч би куди за кордон. По-друге, нікому не дозволяється подорожувати приватно: лише за державною потребою дозвіл може бути видано вісникам, послам та окремим місіям... Повернувшись додому, ці люди розкажуть молодим, що політичні інституції інших держав поступаються їхнім».
Подібні закони запроваджуються для прийому іноземців. Бо «спілкування між державами неминуче призводить до змішування характерів... і запозичення нових звичаїв. А це завдало б велнчезчої шкоди людям, що живуть за правильними законами» (949 е-950 а). *
10.25. Це визнає Маєр (ор. сіt., IV, 433). котрий у дуже цікавому фрагменті говорить про дві партії: «кожна з них заявляє, що захищає «батьківську державу»... і що опонент заражений сучасним духом корисливості та революційного насильства. Насправді, заражені обидві». Традиційні звичаї та релігія глибше коріняться в демократичній партії; її аристократичні супротивники, що боролися під прапором поновлення старих часів... цілком осучаснилися». Див. також там же, V, 4 та наст., 14, та наст. прим.
10.26. З Арістстотелевої «Афінської конституції», розділ 34 § 3, ми довідуємося, що тридцять тиранів попервах проповідували те, що, на думку Арістотеля, було «поміркованою» програмою, а саме — програму «батьківської держави». Стосовно Критієвих нігілізму та поміркованості див. його теорію релігії, що розглядається у розділі 8 (див., зокрема, прим. 17 до розділу 8) та прим. 48 до цього розділу.
10.27. Дуже цікаво порівняти Софоклове ставлення до нової віри з поглядами Евріпіда. Софокл скаржиться (див. E, Meyer, op. cit., IV, ІІІ): «Несправедливо, що... низькородні повинні процвітати, тоді як хоробрі та благородні нещасливі». Еврипід відповідає (разом з Антифонтом; див. прим. 13 до розділу 5), що різниця між благородними та ннзькородннми (надто рабами) суто словесна: «Раб має соромитися лише свого імені». Про гуманістичний елемент у Фукідіда див, цитату у прим. 12 до цього розділу. Стосовно питання, наскільки Велике покоління було пов'язане з космополітичними тенденціями, див. свідоцтва, наведені у прим. 48 до розділу 8,— зокрема, вороже настроєних свідків, тобто Старого олігарха, Платона та Арістотеля.
10.28. «Місологи» — ті, хто ненавидить раціональні міркування
