Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
(5) Факти, що роблять Бернетову методологію незастосовною і примушують його, як і всіх інших, тлумачити те, що сказав Платон,— це, звісно, суперечливості у запропонованому Платоном Сократовому портреті. Навіть якщо ми оберемо принцип, згідно з яким у нас немає свідоцтв вірогідніших за Платонові, ми змушені будемо не вірити йому на слово, через наявність внутрішніх протиріч у його діалогах, і відкинути припущення, що Платон «справді мав на увазі саме те, що він говорив». Якщо свідок починає плутатись, то ми не можемо приймати його свідоцтва без інтерпретації, навіть якщо в нас немає іншого кращого свідка. Я наведу тут лише три приклади таких внутрішніх протиріч,
(а) Сократ з «Апології Сократа» тричі дуже виразно повторює (18 b-с, 19 c-d, 23 d), що його не цікавить філософія природи (а отже, він не є піфагорейцем: «Я зовсім нічого не знаю, ані багато, ані мало, про такі речі»,— каже він (19 с); «Я, мужі Афін, не маю нічого спільного з такими речами» (тобто з міркуваннями про природу). Сократ твердить, що багато з присутніх у суді могли б засвідчити правдивість його слів. Вони чули його бесіди, але ніхто не міг почути від нього ні мало ні багато про предмети філософії природи («Апологія Сократа», 19 c-d). З іншого боку, ми маємо (а') «Федона» (пор., зокрема, 108 d та наст, з уривками з «Апології Сократа», на які я тут посилаюсь) та «Державу». У цих діалогах Сократ постає піфагорейським філософом «природи». Це настільки очевидно, шо Бернет і Тейлор могли сказати, що він, фактично, був провідним представником піфагорейської школи думки. (Пор. з Арістотелем, котрий говорить про піфагорейців, що «вони дискутують лише про природу»; див. «Метафізика», закінчення 989 b.)
Я тверджу, що (а) та (а') і суперечать один одному. Ця ситуація погіршується тією обставиною, що написання «Держави» датують більш раннім, а «Федона» пізнішим часом, ніж «Апалолії Сократа». Це не дозволяє узгодити (а) з (а'), припустивши, що або Сократ в останні роки свого життя (між «Державою» та «Апологією Сократа») відкинув піфагореїзм, або що його навернули до піфагореїзму в останні місяці його життя.
Я не роблю вигляд, наче не існує способу усунути це протиріччя через певне припущення чи інтерпретацію. Бернет і Тейлор. мабуть, мали підстави, можливо, навіть вагомі підстави, вірити «Федону» та «Державі», а не «Апології Сократа». (Вони, проте, повинні усвідомлювати, що припустивши правдивість Платонового портрета, будь-який сумнів у щирості Сократа в «Апології» перетворює його на людину, що бреше заради порятунку власної шкіри.) Втім, ці питання мене наразі не обходять. Я радше хочу показати, що приймаючи доказ (а') і відкидаючи (а), Бернет і Тейлор змушені відмовитися від свого фундаментального методологічного припущення, «що Платон справді мав на увазі те, що він говорив», тобто їм доведеться вдаватися до тлумаченая.
Але інтерпретація, яку дають несвідомо, неминуче буває некритичною, що можна проілюструвати на прикладі того, як Бернет і Тейлор використовують Аристофанове свідоцтво. Вони твердять, що Аристофанові жарти були б безглуздими, якби Сократ не сповідував філософію природи. Але вийшло так, що Сократ (я завжди разом з Тейлором та Бернетом прнпускаю, що «Апологія Сократа» історично правдива) передбачив саме цей аргумент. У своїй апології він застерігає суддів проти точнісінько такої інтерпретації Аристофана, гаряче підкреслюючи («Апологія Сократа», 19 с та наст.; див. також 20 с-е), що він ні мало ні багато не займався філософією природи, оскільки взагалі не має з нею нічого спільного. Сократ почував себе так, наче в цьому питанні він змагався проти тіней минулого («Апологія Сократа», 18 d-e), але зараз ми можемо сказати, що вій змагався також і проти тіней майбутнього. Адже коли він кинув виклик своїм співгромадянам вийти наперед — тим, хто вірив Аристофану й наважувався назвати Сократа брехуном,— жоден не вийшов. Лише через 2300 ротів після того платоніки вирішили відповісти на його виклик.
У цьому зв'язку, мабуть, варто згадати, що помірний антидемократ Аристофан нападав на Сократа як на «софіста» і що більшість софістів були демократами.
(б) В «Апології Сократа» (40 с та наст.) Сократ обирає агностичне ставлення до проблеми безсмертя; (б') «Федон» складається переважно із ретельно обгрунтованих доказів безсмертя душі. Бернет обговорює цю трудність (у своєму виданні «Федона», 1911, на ст. XLVIII та наст.) у такий спосіб, що абсолютно не переконує мене. (Див. прим. 9 до розділу 7 та прим. 44 до цього розділу.) Втім, правий Бернет чи ні, його власний аналіз доводить, що він змушений відмовитись від свого методологічного принципу і тлумачити те, що говорить Платон.
(в) Сократ з «Апології Сократа» твердить, що мудрість навіть наймудріших полягає в усвідомленні того, як мало вони знають, і що, відповідно, дельфійське прислів'я «пізнай себе» слід тлумачити як «пізнай свою обмеженість», а звідси випливає, що правителі краще за інших повинні знати свої недоліки. Подібні погляди можна виявити і в інших ранніх діалогах. Втім, головні співрозмовники «Політика» і «Законів» пропонують доктрину, згідно з якою могутні повинні бути мудрими, а під мудрістю вони вже не розуміють знання своїх недоліків, а радше втаємниченість у глибокі містерії діалектичної філософії — прилучення до світу «форм» чи «ідей» або навчання царської науки політики. Ту ж доктрину викладено у «Філебі» як частину обговорення цього вислову дельфійського оракула. (Див. прим. 26 до розділу 7.)
(г) Окрім цих трьох кричущих протиріч, я можу навести ще дві суперечності, які, певне, не візьмуть до уваги ті, хто не вірить у справжність «Сьомого листа», але для Бернета, котрий наполягає на аутентичності «Сьомого листа», ці суперечності, на мою думку, є фатальними. Бернетів погляд (непереконливий, навіть якщо не брати до уваги цього листа; в цілому це питання розглянуто у прим. 26 (5) до розділу 3), згідно з яким саме Сократ, а
