Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

1740 року Монтеск'є писав одному зі своїх друзів:

«У Франції існують тільки Париж та віддалені провінції, що їх Париж іще не встиг поглинути». 1750 року маркіз Мірабо, який мав не тільки надмірну фантазію, а й глибокий розум, пише про Париж, не називаючи його імені: «Столиці потрібні, але коли голова збільшується надмірно, то решта членів паралізуються, і все тіло гине. Отже, що буде з країною, де провінційне населення вважається чимось на кшталт нижчої тубільної раси, де провінції приречені на підпорядкованість та залежність і не спроможні надати своїм жителям ні високого суспільного становища, ні кар'єри, яка була б здатною вдовольнити їхнє честолюбство, де столиця манить до себе все, що є, бодай, трохи видатне своїм обдарованням». За його словами, це — своєрідна підпільна революція, яка позбавляє провінції їхніх знаменитих громадян, ділових людей і так званих розумних голів.

Читачеві, який уважливо простежив викладене в попередніх розділах, уже відомі причини цього явища; знову заводити мову про них означало б надуживати його терпінням.

Цей переворот не вислизнув з уваги уряду, але він привертав її до себе цього останнього тільки найбільш матеріальним боком, а саме — зростанням міста. Уряд бачив, що Париж розширюється з кожним днем, і боявся, аби не стало важко керувати таким великим містом. Є величезна кількість ордонансів, виданих нашими королями переважно в XVII та ХVIII століттях, з метою затримати це зростання. Ці монархи дедалі більше зосереджували в Парижі чи біля його брам усе публічне життя Франції й хотіли, аби він залишався таким самим маленьким містом, яким він був раніше. Вони забороняють споруджувати нові будинки або зобов'язують зводити їх не інакше, як у спосіб, що вимагає найбільших витрат, і в заздалегідь указаних та малопривабливих місцях. Щоправда, кожен з цих ордонансів доводить, що, незважаючи на попередній ордонанс, Париж не перестає розширюватися. Шість разів упродовж свого царювання Людовік XIV у своїй всемогутності намагається зупинити розростання Парижа й зазнає поразки: місто без упину зростає, всупереч його едиктам. Та хоч як швидко ростуть його мури, його перевага зростає куди швидше: вона забезпечується не стільки тим, що відбувається в межах Парижа, скільки тим, що відбувається за цими межами.

Справді, за тих самих часів місцеві вольності скрізь остаточно припиняють своє існування. Всюди зникають вияви незалежного життя; навіть характерні особливості окремих провінцій стають невиразними: згладилася остання риса, що нагадувала про державне життя попередніх часів. Одначе це не означало, що нація впадає в застій; навпаки, рух спостерігався скрізь у ній; але єдиний рушій був у Парижі. З приводу цього я наведу тільки один приклад з тьми-тьмущої. В рапортах, зроблених міністрові про стан книговидавничої справи, я знаходжу повідомлення, що в XVI та на початку XVII століть у провінційних містах були значущі друкарні, в яких у XVIII столітті не було більше складачів або в яких складачам не було чого робити. Втім, не підлягає сумніву, що у XVIII столітті друкувалося незрівнянно більше різної літератури, ніж у XVI столітті; але розумовий рух виходив уже тільки з центру. Париж остаточно поглинув провінції.

На той момент, коли спалахнула Французька революція, цей переворот був цілком завершений.

Славетний мандрівець Артур Юнг полишає Париж небавом після скликання Генеральних Штатів і за кілька днів до взяття Бастилії. Помічена ним протилежність між щойно баченим ним у місті й тим, що відкривається за межами нього, вражає Юнга несподіванкою. Париж увесь був рухом і галасом; щохвилини народжувалися політичні памфлети. «Зроду,— пише Юнг,— навіть у Лондоні мені не доводилося бачити такого пожвавлення гласності». За межами Парижа все видається йому зануреним у бездіяльність та мовчанку: брошур друкується мало, газет зовсім не видають. Тим часом провінції хвилюються й ладні повстати; й усе ж таки вони нерухомі: якщо громадяни й збираються час від часу, то тільки для того, аби дізнатися про новини, на які чекають з Парижа. В кожному місті Юнг звертається до жителів із запитанням про те, що вони мають намір робити. «Відповідь була скрізь одна й та сама,— каже він,— ми не більше, ніж провінційні жителі; побачимо, що робитимуть у Парижі».— «Ці люди не наважуються навіть мати свою думку,— додає Юнг,— поки не довідаються про думку парижан».

Багато хто дивується з тієї надзвичайної легкості, з якою Установчі збори могли одним ударом знищити всі старі французькі провінції, окремі з яких були давніші за саму монархію, й методично поділити королівство на вісімдесят три окремі частини, буцімто йшлося про незайманий грунт Нового Світу. Це найвищою мірою здивувало й навіть нажахало решту Європи, непідготовленої до такого видовиська. «Ще ніколи ніхто не бачив,— пише Берк,— аби люди так по-варварському шматували свою вітчизну». Й справді, здавалося, нібито розтинаються живі тіла, тимчасом як у дійсності відбувалося розчленування трупів.

Отже, тоді, коли Париж ставав безумовним господарем над провінціями, в ньому самому відбувалися зміни, які заслуговували не меншої уваги історії. Переставши бути простим центром обміну, оборудок, споживання та утіх, Париж дедалі більше ставав промисловим та мануфактурним містом: ось той другий факт, який надав першому нового й значущого характеру.

Початок цього явища належить до вельми віддаленої доби; очевидячки, вже в середньовіччі Париж був не лишень найбільш значущим за величиною, а й найбільш промисловим містом у королівстві. Це стає очевидним з наближенням до нових часів. У міру того як усі адміністративні справи зосереджуються в Парижі, туди ж подаються й промислові справи. Париж дедалі більше й більше стає взірцем і суддею смаків, єдиним центром влади та мистецтв, головним вогнищем національної дійсності, а разом з тим і промислове життя нації дедалі більше стягується до цього центру й зосереджується в ньому.

Хоч статистичні документи давнього порядку здебільшого мало заслуговують довіри, я гадаю, що сміливо можна твердити, що впродовж шістдесяти років, які передували Французькій революції, кількість ремісників більш ніж подвоїлася в Парижі, тимчасом як загальна кількість його населення за той самий період насилу зросла на одну третину.

Незалежно від загальних причин, на які я тільки-но вказав, існували ще й особливі обставини, що з усіх кінців Франції приваблювали робітників до Парижа й поступово скупчували їх у певних кварталах, які, врешті-решт, майже виключно заселялися майстровими. Пута, що накладалися на промисловість тогочасним фіскальним законодавством, у Парижі були менш обтяжливі, ніж будь-де у Франції; ніде не можна було легше вислизнути від іга цехів. Деякі