Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Достоту сто років минуло відтоді, як було написано ці рядки, а тим часом можна подумати, що адміністратори, які писали їх,— наші сучасники.
Розділ V. Як могла централізація проникнути в такий спосіб у середовище старих владних структур і посісти їхнє місце, не зруйнувавши їх
Тепер повторімо в кількох словах усе викладене в попередніх чотирьох розділах: одна колегія, розміщена в центрі королівства, спрямовує державну адміністрацію в усій країні; один і той самий міністр керує майже всіма внутрішніми справами; в кожній провінції один агент керує всіма їхніми деталями; немає ніяких підпорядкованих адміністративних колегій або є тільки такі, які можуть діяти лише з попереднього дозволу; виняткові суди розглядають справи, в яких зацікавлена адміністрація, й прикривають усіх її агентів; що це, як не централізація, яку ми знаємо? Її форми менш виразно виявлені, ніж нині, її прояви менш правильні, її існування тривожніше. Але це — та сама істота; в її засадах не було чого переробляти — ні додати, ні відняти. Досить було зламати все, що вивершувалося довкола неї, для того, аби вона стала такою, якою ми її бачимо.
Переважна більшість тих інституцій, які тільки-но були описані, згодом стали предметом наслідування в багатьох різних місцях, але тоді вони були особливістю Франції, і ми невдовзі побачимо, яким великим був вплив, що його вони справили на Французьку революцію та на її наслідки.7
Але в який спосіб ці нові інституції змогли утвердитись у Франції посеред уламків старого суспільства?
Це куди більшою мірою було справою терпіння, спритності й часу, ніж наслідком сили та повноти влади. В той момент, коли вибухнула Революція, ще майже нічого не було зруйновано в старій адміністративній споруді Франції; під неї тільки, сказати б, підвели новим підмурок.
Немає жодних ознак того, що при виконанні цієї важкої роботи уряд давнього порядку дотримувався плану, заздалегідь глибоко обміркованого. Він лишень поклався на інстинкт, за яким кожен уряд прагне самостійно вести всі справи; цей інстинкт залишався незмінним, незважаючи на всю різноманітність урядових агентів. Він залишив старим політичним силам їхнє давнє ім'я та почесті, але поступово відібрав у них усю владу. Він не прогнав, але ввічливо випровадив їх з їхніх володінь. Користуючись бездіяльністю одних, егоїзмом інших для того, щоб посісти їхнє місце, використовуючи всі їхні вади й іноді не роблячи спроб їх виправити, уряд намагався лише їх витіснити й скінчив тим, що, справді, майже всіх замінив одним агентом — інтендантом, саме ім'я якого було невідоме, коли вони з'явилися на світ.
Тільки судова влада стримувала уряд у цьому великому заході. Та навіть і тут він встиг прибрати до своїх рук усю сутність влади, залишивши своїм супротивникам лише тінь від неї. Не виключаючи прямо парламентів з адміністративної царини, він поступово сам поширився в ній так, що наповнив її собою майже всю. За деяких надзвичайних і минущих обставин, наприклад у голодні роки, коли народні пристрасті надавали точку опори для честолюбства магістратів, центральний уряд тимчасово дозволяв парламентам керувати й не заважав їм зчиняти галас, який часто-густо знаходив відлуння в історії; але незабаром він мовчки знову ставав на своє місце й нишком знову накладав свою руку на всіх і на все.
Хто забажає пильніше придивитися до боротьби парламентів з королівською владою, той побачить, що майже завжди зіткнення відбуваються на грунті політики, а не адміністрації. Суперечки виникають, звичайно, з приводу нових податків, цебто супротивники сперечаються один з одним не за адміністративну, а за законодавчу владу, яку обидва вони не мали права присвоїти собі.
Це явище спостерігається аж до самої Революції й набирає дедалі ширших обсягів. У міру того як розгоряються народні пристрасті, парламент починає все більше втручатися в політику; і тимчасом як центральна влада та її агенти набувають дедалі більшого досвіду та спритності,— той самий парламент менше й менше займається адміністративними справами в повному сенсі; з кожним днем він стає менше адміністратором і більше трибуном.
Навіть більше, час без упину відкриває для діяльності центрального уряду нові царини, куди суди через свою незграбність не можуть пройти за ним, бо на сцену виступають нові справи, для яких суди не мають прецедентів і які чужі їхній рутині. Швидкий поступальний рух суспільства постійно породжує нові запити, й кожен з них слугує урядові новим джерелом влади, бо тільки воно може їх удовольнити. Тимчасом як адміністративна сфера судів залишається незмінною, в уряді вона рухома й не перестає розширюватися разом із самою цивілізацією.
Революція, що наближається, починає хвилювати всіх французів і вселяє в них сотні нових ідей, що їх може втілити лише уряд; перш ніж його скинути, вона розвиває його. Навіть уряд удосконалюється, як і все інше. Ця обставина своєрідно вражає нас під час вивчення урядових архівів. Генеральний контролер та інтендант 1790 року вже не нагадують генерального контролера та інтенданта 1740 року; адміністрація перевтілилася. Її агенти — ті самі, але вони перейняті іншим духом. Розчленувавшись і розширившись, адміністрація разом з тим набула більше гнучкості й знань; заволодівши всім, вона стала поміркованішою: вона менше пригнічує й більшою мірою керує.
Перші зусилля Революції зруйнували велику інституцію монархії; її відновили 1800 року. В цю добу й пізніше в питаннях державного управління перемогли не принципи 1789 року, як це не раз висловлювалося, а навпаки, принципи давнього порядку, що всі були відновлені й відтоді залишалися чинними.
Якщо мене спитають, яким чином ця частина давнього порядку змогла перейти цілком до нового суспільства й так міцно утвердитися в ньому, я відповім, що централізація не загинула в Революції завдяки тому, що вона сама була початком цієї Революції та ознакою її; я додам, що коли народ знищив у своєму середовищі аристократію, то він буцімто сам прагне до централізації. Тоді його куди легше потягти вниз по цій похилій площині, ніж утримати на ній. У його середовищі всі види влади, природно, прагнуть єдності, й потрібно велике мистецтво для того, щоб перешкодити їхньому злиттю.
Отже, демократичній Революції, яка зруйнувала стільки закладів давнього порядку, судилося зміцнити централізацію; й централізація так природно знаходила своє місце в суспільстві, створеному цією Революцією, що її легко було прийняти за одне з творінь цієї останньої.
Розділ VI. Про адміністративні звичаї за давнього порядку
Читаючи
