Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
До часу Революції кількість заводів, мануфактур, фабричних печей так зросла в Парижі, що уряд, нарешті, вдарив на сполох. Цей поступ викликав у нього різні побоювання з вельми примарними ознаками. Є, між іншим, постанова ради від 1782 року, яка оголошує, що «король, побоюючись, аби швидке поширення мануфактур не призвело до такого споживання дерева, яке могло б завдати шкоди постачанню міста, надалі забороняє розташовувати такі заклади ближче, ніж на відстані п'ятнадцять льє від Парижа». Що ж до справжньої небезпеки, яку могло створити таке скупчення людей, то про неї ніхто не думав.
Так Париж став господарем Франції, а в ній уже збиралася армія, якій судилося набути панування над Парижем.
У теперішній час майже всі, здається, згодні, що адміністративна централізація й небачена могутність Парижа дуже сприяли падінню всіх тих урядів, які на наших очах змінювали одні одних упродовж останніх сорока років. Я без особливих труднощів покажу, що тій самій обставині слід приписати велику роль у раптовій насильницькій загибелі старої монархії й що її слід віднести до найголовнішої причини цієї першої Революції, яка несла в собі зародок усіх наступних переворотів.
Розділ VIII. Про те, що Франція була країною, в якій люди стали найбільш схожими одні на одних
За уважливого розгляду Франція давнього порядку постає в двох різних іпостасях.
Її жителі, особливо ті, які належали до середніх та найвищих прошарків суспільства, єдині доступні спостереженню, всі буцімто схожі одні на одних.
Одначе серед цієї одноманітної юрми все ще височіє величезна кількість маленьких перетинок, що поділяє її на безліч частин, і всередині кожного такого осередку помічається нібито окреме суспільство, яке заклопотане тільки своїми власними інтересами й не бере участі в житті цілого.
Розмірковуючи про таке майже безмежне подрібнення, завдяки якому громадяни найменше були готові до спільної діяльності та взаємної підтримки в критичний час, я цілком розумію, що могутній переворот міг умить і до підвалин сколихнути таке суспільство. Я уявляю собі, що всі ці маленькі застави зметені силою перевороту, й одразу ж бачу перед собою суспільство, якого за компактністю та одноманітністю, либонь, ніколи не існувало у світі.
Я показав, що майже в усьому королівському просторі самостійне життя провінцій давно згасло; ця обставина значно сприяла тому, що всі французи стали дуже схожими один на одного.
Крізь ті відмінності, які ще й далі існували, уже проглядалася єдність нації: на неї вказує одноманітність законодавства. Протягом усього XVIII століття зростає кількість указів, королівських декларацій, постанов ради, що однаково застосовують одні й ті самі правила в усіх частинах держави. Не лише заправили, а й керовані засвоюють ідею такого спільного й одноманітного законодавства, однакового для всіх і скрізь; цю ідею видно в усіх реформаторських проектах, що змінюються впродовж тих тридцяти років, що передували вибухові Революції. За два століття до цього для таких ідей зовсім не було ґрунту.
Збільшується не тільки схожість між провінціями, а й у межах кожної з них люди різних класів, які принаймні не належали до народної маси, стають дедалі схожими одні на одних, незважаючи на особливості свого стану.
Найвиразніше це помічається при читанні наказів, поданих окремими прошарками 1789 року. З цих наказів видно, що їхні укладачі, глибоко розрізняючись за своїми інтересами, в усій решті були схожі.
Вивчаючи хід справ у перших зборах Генеральних Штатів, ви натрапите на явище зовсім протилежного характеру; за тих часів шляхтич і городянин мали більше спільних інтересів та спільних справ; вони виявляли куди менше взаємної ворожості, але все ще належали немовби до двох різних рас.
Час, який підтримав,— а багато в чому й посилив привілеї, які роз'єднували шляхтича та городянина,— дивним чином намагався зрівняти їх в усьому іншому.
Упродовж кількох століть французькі шляхтичі без упину зубожіли. «Незважаючи на свої привілеї, шляхта розорюється й гине, а багатствами заволодіває третій стан»,— зі смутком пише один шляхтич 1755 року. Між тим, закони, які заступалися за шляхтичів та їхнє хліборобство, залишалися в попередній силі; ніщо, либонь, не змінилося в економічному становищі шляхтичів. І все ж таки вони повсюди зубожіли в міру того, як утрачали свою владу.
Можна подумати, що в людських інституціях, як і в самій людині, незалежно від органів, що відіграють різні функції існування, діє якась невидима центральна сила, в якій і полягає основна засада життя. Даремно органи й далі ведуть, мабуть, свою колишню діяльність: усе тіло враз знемагає й гине, коли згасло живильне полум'я. У французьких шляхтичів іще були субституції (Берк зауважує навіть, що за його часу субституції у Франції були більш обов'язкові й частіше траплялися, ніж у Англії), право первородства, поземельна та довічна повинності й усе те, що мало назву «вигідних прав», французькі шляхтичі були звільнені від обтяжливого обов'язку воювати за власний кошт, а тим часом податкові вилучення зберігалися за шляхтичами й причому дуже збільшувалися; інакше кажучи, позбувшись самої повинності, шляхтичі отримали винагороду за все; крім того, вони мали ще багато інших, зовсім невідомих їхнім пращурам, грошові вигоди, але, незважаючи на все це, вони поступово зубожіли в міру того, як утрачали урядовий навик і сенс. Саме на рахунок цього поступового зубожіння треба почасти віднести надзвичайну земельну роздрібненість, яку ми відзначили вище. Дідич поступався своєю землею шматками перед селянами, утримуючи за собою тільки місцеві збори, що радше позірно, ніж насправді, зберігали за ним його колишнє становище. Багато французьких провінцій, як, наприклад, Лімузен, про який веде мову Тюрґо, були наповнені самими зубожілими, дрібними шляхтичами, які майже зовсім зосталися без землі й жили лишень з вотчинних зборів та земельних рент.
«У цьому фінансовому окрузі,— зазначає на початку століття один інтендант,— кількість шляхетських родин іще сягає кількох тисяч; але між ними навряд чи знайдеться бодай п'ятнадцять таких, які мали б по двадцять тисяч ліврів доходу». Я читаю в інструкції, з якою інший інтендант (у Франш-Конте) звертається до свого наступника 1750 року, такі рядки: «Місцеві шляхтичі — люди досить поважні,
