Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
Постановка «Португалії» в будапештському театрі ім. Катони — неначе карусель на атракціонах: хтось постійно забігає і вибігає, зі сцени доносяться «бляді» і «хуї»; вишукану і культурну публіку щоразу натягує на блювотний сміх; на сцені священник киряє чарку за чаркою «Унікум»; буфетник розводить вино мінеральною водою; життя триває, але щонайменше в будапештському, а не сільському темпі. Актори грають з перебільшенням, надемоційно; вони підвищують голос на важливих фразах, щоб глядачі добре орієнтувались — тут щось суттєве. Навіть п’яний до чортиків алкоголік Сотон переміщається сценою занадто жваво, як на п’яного вдрова. У виставі показано розпачливе перекрикування смутку та маскування депресії — це ніби додавання собі відваги свистом і співом у чорному лісі, що кишить небезпечною звіриною. Публіка заворожено аплодує, їй подобається слухати в суботній вечір, як відомі та улюблені актори лаються, наче базарні перекупки. От тільки через ці голоси важко відчути безсилля героя, який пробує дістатися до своєї вимріяної Португалії, але не в силі залишити понурі захолустя, де замість порто наливають кисле вино, розбавлене мінеральною водою. Нарешті герой вирішує їхати в Лісабон, але насправді сідає в зворотній потяг на Будапешт, де йому, певно, судилося прожити решту свого життя.
У виставі «Малий Ґейза» Яноша Гоя хворий на аутизм хлопець із села, що біля міста Соб на півночі країни, влаштовується на роботу в кам’яному кар’єрі. Він має стежити за лінією, що подає каміння. У разі якоїсь поломки чи нещасливого випадку він має натиснути на червону кнопку. Робота йде спокійно, і функція Ґейзи нікому не потрібна, його присутність на робочому місці чисто декоративна, нічого від хлопця не залежить. Ґейза кидає цю роботу, бо краще вже сидіти вдома біля мами і рахувати плитки на підлозі. Ґейза, сільський дурник, помічає дійсність, котру добре бачать усі інші робітники, але ніхто з них її не усвідомлює. Може, не хочуть її визнати, коли заливаються в корчмі після роботи, як це заведено в кожному селі (саме до такого села добрався наш утікач з Будапешта у виставі Еґреші). У селі знають: шансів що-небудь змінити немає. Тільки упосліджений Ґейза може собі думати про якусь зміну. Але навіть він, врешті, починає розуміти, що треба відмовитись від своїх мрій про кращу долю, бо її годі змінити. Власне, на те вона й доля — це не якесь вечірнє дозвілля, яке можна провести, як хочеш.
«Малий Ґейза» і «Португалія» — це твори не тільки про безвихідь угорської посткомуністичної провінції, але також, чи навіть передусім, про неможливість втечі, про приреченість угорської долі. Можеш скільки завгодно мріяти про Португалію, але ти так до неї й не дістанешся, якщо ти народився не португальцем, а угорцем. Тому угорець завжди буде повертатися до Будапешта, де чекатимуть на нього дружина та робота. Герой «Португалії» добровільно повертається до свого домашнього арешту, бо знає, що там його місце.
До Португалії можна потрапити тільки наперекір собі. Там, наприклад, у 1957 році помер на вигнанні Мікловш Горті. Його останки повернулись в Угорщину в 1993 році і були перепоховані в його рідному містечку Кендереш, що знаходиться на півдорозі між Будапештом і Доброчином. Португалія зі своїм безкраїм Атлантичним океаном та з традицією великих мореплавців була добрим місцем для колишнього адмірала. Мабуть, він іноді задивилявся в океан і згадував часи, коли був на чолі могутнього флоту і давав команди цісарсько-королівським матросам. А може, більшість свого часу він проводив у роздумах про свою поразку, провал Великої Угорщини. При цьому Горті заздрив Салазарові та Франко, яким таки вдалося втриматися при владі. Однак Горті добре розумів, що їхні проекти, на відміну від його, були куди менш амбітні.
Кендереш лежить біля траси номер чотири, що, до речі, вважається однією з найнебезпечніших у країні. У містечку знаходиться могила Горті, палац його імені та музей. Гріб Горті — скромний, зроблений з білого каменю, з півкруглою надгробною плитою. На камені простими літерами викарбували: «Вітейз[38] Нодьбані Горті Мікловш, адмірал, правитель Угорщини в 1920—1944 роках». А над цим написом: «Пам’ятаємо і молимось». На невеличкій металевій огорожі гробу звисають стрічки з кольорами угорського прапора, які поприв’язували тут паломники з усієї країни. На білих смужках видніються назви міст або партій (обов’язково є профашистський MIÉP[39] і, звичайно ж, нема соціалістичного MSZP[40]), записані також дати відвідин цього місця, а поміж стрічок причеплені святі образки. Для багатьох Горті — святий, мученик задля Великої Справи. Отже, я тут дещо нетиповий паломник: у цей сонячний вересневий день мені захотілось побачити гріб слабкого тирана, місце упокою тлінних решток, що залишились від переможеного вождя, узріти місце поховання утопічної ідеї.
Музей, присвячений адміралові, що тут неподалік, на жаль, зачинений, бо досі триває реконструкція його будівлі. Крізь шибу в дверях видно тільки фойє, а там дві вітрини з адміральськими кітелями і величезний якір. В інших шибках видніються тільки порожні зали та купи будівельних відходів на підлозі. Усе виглядає так, ніби ніхто не спішить цей ремонт якнайшвидше завершити. На дверях повішено оголошення, у якому пропонують взяти участь в екскурсії до пам’ятних місць, пов’язаних з адміралом, конкретна ціна та номер контактного телефону.
Палац родини Горті неабияк привертає увагу, але всі хвіртки біля нього зачинені, і на них висять таблички з попередженнями про злих собак, що бігають по саду і оберігають палац від нелегальних екскурсій.
На більшості перехресть міста встановлено стрілки, що показують напрям до пам’ятних місць, пов’язаних із регентом. Але чомусь я не бачу, щоб хтось, окрім мене, за цими стрілками стежив і щоб хтось ходив цим шляхом вождя нереалізованої Великої Угорщини. Тільки я кружляю містом, а моя машина із закордонними номерами в міру привертає увагу. До речі, цікаво, чи тут з’являються коли-небудь інші закордонні авто з номерами, наприклад, із Темешвара[41], Кошшо[42] або Уйвідейка[43].
Пам’ять про Горті в
