Гуляш із турула - Кшиштоф Варга

У кожному більшому місті знаходиться вулиця Мучеників. Також є вулиці Кальварїї (Хресної дороги) та Голгофи, наприклад, у VII районі Будапешта, в Сеґеті й Печі (в останньому можна переночувати в готелі «Кальварія» на вулиці Кальварії, котра потім плавно переходить у Шлях Мучеників з Ороду). І хоч набір власних назв не завжди прямо пов’язаний із жертвами угорських повстань, зате добре підходить до атмосфери загальнонаціонального мучеництва.

Автори назв угорських вулиць демонструють вражаючу обмеженість у тематиці. У центрі будь-якого міста, як правило, знайдеться площа св. Стефана, площа Свободи, вулиця Сейчені, алея Кошута, площа Героїв (у Ніредьгазі до площі Героїв прилягає площа Мучеників). Трохи далі від самого центру міста, але ще в межах середмістя, розташовуються вулиці і площі генерала Бема, короля Матея Корвіна і Яноша Гуняді — не поталанило їм бути в самому центрі, бо здобули занадто великі успіхи — їхні прізвища асоціюються із перемогами. Мученики з Ороду, таким чином, набагато кращі, бо ж асоціюються із солодкою поразкою.

У Сеґеді знаходиться культове місце мучеництва, моє улюблене. Як тільки я потрапляю в це місто, паркую автомобіль десь неподалік від площі Мучеників з Ороду і йду під Porta Heroum, ворота Героїв. Під ними проїжджає перший трамвай, маршрут якого пролягає через усе місто: від залізничного вокзалу на північ уздовж Тиси, по головній транспортній лінії Сеґеда. Ворота Героїв розписані кольоровими фресками, що зображують героїв Першої світової війни. У цих фресках є якийсь ярмарковий надмір, пластична гротескність, що зводить весь трагізм експресії до кічу, а пафос, відповідно, — в кумедність. На плитах з обох боків воріт виписані прізвища полеглих сеґедців у 1914—1918 роках. Цей довгий список громадян міста, які по окопах Європи віддали своє життя за Цісаря і Монархію, нагадує малопомітний список консервантів на пляшці солодкої води — кожен бачить тільки строкату етикетку. Ці фрески виглядають так, ніби їх намалювали під натхненням з картин Францішка Маслюсчака[36]: великі очі, трохи витріщені або закочені вгору, одухотворені обличчя, що аж світяться — одним словом, справжнє наївне мистецтво. Тут можна зробити ідеальний патріотичний відпуст — навіть дивно, чому під воротами не торгують льодяниками, цукровою ватою та надувними кульками. Гусари, що верхи мчать у червоних штанях і блакитних куртках, виглядають наче фігурки на каруселях; з незрозумілих причин їхні шаблі обернені вістрям проти них самих, а не проти ворогів. Виглядає так, ніби вони мають намір самі себе знищити у вирі битви, або так, начебто ця відчайдушна атака стала чудовою нагодою для здійснення колективного харакірі. Над ними хвилями простягається пергамент із виписаними назвами місць, де відбувалися битви: Горлиці, Струмилова Кам’янка, Ліманова, Прип’яти, Кухорка Воля. Солдати, що помирають в окопах, не подібні на хоробрих гонведів, вони мають вигляд сп’янілих до непритомності хлопів у якійсь алфьольдській[37] корчмі, які з останніх сил, белькочучи, наспівують якусь зворушливу пісню і валяться один на одного, впадаючи в чудернацький сон, а не у вічний спокій. Коли ж вони помирають, то перетворюються в армію привидів, що дивиться на нас зі склепінь воріт. Біля закривавлених рук Христа, поранених цвяхами, виходять поодинці прозорі постаті в шоломах з чорними очними впадинами. Над усіма тими, що помирають, ідуть на смерть або вже померли, підносяться ангели з лицями сільських хлопчаків і співають жалобні псальми, а над тими, хто все ще тримає в руках зброю, співають маршові пісні до бою. Найцікавіше в цьому сеґедському страшному суді виглядає зображення солдатів, що йдуть на штурм багнетів. У ньому нема такого драматизму, як у всіх інших фресках, бо ці солдати прориваються крізь загородження з колючого дроту; можливо, вони навіть і здобудуть за мить якусь перемогу. Напрямок атаки їм вказує шабля (на цей раз із правильно спрямованим вістрям) у руках елегантного мужчини в адміральському кітелі, завішаному орденами, на білому коні, із характерним орлиним (майже туруловим) носом. Тут немає найменших сумнівів — це сам Горті зійшов з палуби корабля, щоб повести піхоту на штурм. Над Горті і його солдатами, звичайно ж, летять величні ангели в червоних шатах з ореолами та сурмами і закликають гонведів до бою.

Можливо, ворота Героїв, незважаючи на тенденційні сюжети, присвячені не тільки темі Першої світової? Можливо, після великої смерті прийшло воскресіння всіх полеглих, котрі знову міцно стиснули в руках карабіни. Може, це якраз 1919 рік, і адмірал веде свою Національну армію на Будапешт, щоб прогнати Бейлу Куна і його революційне червоне військо? Може, ці машлюсчаківські солдати йдуть покласти життя не за короля Угорщини і цісаря Австрії Франца Йосифа, а за Землі Корони Святого Стефана? На це вказує постать святого короля із сусідньої стіни воріт: легендарний володар (звичайно ж, із закоченими очима) із сивою патріаршою бородою, що спливає на золоті шати, гордо стоїть, тримаючи королівські регалії на тлі контурів Великої Угорщини, а над ним височить напис із благанням: «Нехай знову буде так, як було в імперії Святого Стефана».

Історія угорської культури — це історія самогубства. Покінчення з собою — це просто невід’ємний складник, а точніше, навіть наслідок угорської ностальгії. Не можна витримати туги незрозуміло за чим, тому вона перетворюється в бездонну депресію, що призводить до прощання з власним життям. Граф Іштван Сейчені, антихрист з ХІХ століття з фільму Беремейні, спочатку збожеволів, а потім вдався до самогубства. Він заклав Угорську академію наук, ініціював створення першого моста між Пештом і Будином, протидіяв революційній лінії Кошута, виступав за союз із Віднем і написав фундаментальну працю в галузі економіки «Кредит». Сейчені виповнилось шістдесят дев’ять років, коли він наклав на себе руки. У вісімдесят дев’ять років кулю в лоба пустив собі Шандор Мораї, один з найвизначніших угорських письменників ХХ століття, автор вражаючих «Щоденників» і набагато менш вражаючих міщанських романів. Він не хотів повертатись із американської еміграції до тих пір, доки в Угорщині розміщуються бази совєтської армії. У 1937 році кинувся під поїзд на Балатоні Йоужеф Оттілло, провідний поет тодішнього часу. Кількадесят років пізніше його вчинок на тому ж місці повторив актор Золтан Латіновітз, найвідоміший коханець післявоєнного угорського кіно, який прославився завдяки ролі в ностальгійному фільмі «Синдбад».

Вчинили самогубство також славні політики Ласлов Телекі і Пал Телекі. Перший — у 1861 році, будучи не в силах понести відповідальність за своє