Гуляш із турула - Кшиштоф Варга
Якось я побував на одній з таких масовок на площі Героїв, правда, вона не потрапила в кадр фільму Мікловша Янчова, бо відбувалась, коли фільм був уже знятий. На цьому заході не було жодного славного можновладця, хіба що Іштван Чурка, але це все одно, як би на стадіон «Уемблі» вийшла сьогодні команда «Вошоша», одним словом — абсолютна невідповідність особи до місця. Було це В 2002 році, коли посткомуністи з УСП (Угорська соціалістична партія) перемогли на виборах у парламент. Площа Героїв кипіла від безсилля фанатів ультраправих, переконаних у фальсифікації виборів. Майоріли червоно-біло-зелені знамена з вирізаною посередині дірою і зелено-білі прапори ФК «Ференцвароша», тріпотіли смугасті штандарти Арпадів. Усе мало вигляд якогось prét-á-porter[31] національної моди, бо, окрім банальних скінгедівських бірцаків, були там чорні й темно-сині гусарські куртки, цісарсько-королівські польові мундири, обвішані медалями старушенції, немов манекени з Військового музею, що на Замковій горі. Усі дружно вийшли на прогулянку містом. Було піднесено і спокійно, бо поліція ще тоді не вдавалась до розгону антиурядових демонстрацій за допомогою петард, сльозоточивого газу та гумових куль, а футбольні фанати і скіни не палили автомобілів. Це все мало статися пізніше, вже через чотири роки, коли покази націоналістичної моди переходили в справжні бої, які з великим оторопінням передавали світові інформагентства. Те, що я бачив — це був тільки фольклор, такий собі «танцгаз», будинок танцю, де намагаються культивувати традиції народних танців в автентичних регіональних костюмах.
Пюркюльт із Бульчу та Легеля
Еміль Чоран у «Зошитах 1957—1972» наводить приказку, що «угорець знаходить щастя у своєму плачі». Вона близька серцю Чорана, бо у своєму щоденнику він постійно згадує про сильну потребу поплакати. Плач — це чиста фізіологія: хтось має запори плачу, хтось — пронос. Справжню апатію не вдасться подолати сльозами, бо справжня угорська депресія призводить не до сліз (хоч про сльози багато говориться), а до чогось значно гіршого — до хронічного розпачу.
Невиліковний сум угорської провінції передають фільми Бейли Тарра, зняті за мотивами романів Ласлова Красногоркої «Сатанинське танго» і «Гармонії Веркмайстра». Вони стоять абсолютно впоперек сучасного кінематографу, тому від них неможливо відірвати очі. Що характерно, нічого надзвичайного в них не відбувається: повільна, чорно-біла картина спокійних, темних сіл і містечок, у яких таїться шаленство і злочин — близнята, породжені розпачем. У цих тягучих фільмах («Сатанинське танго» триває сім годин, «Гармонії…» — дві з половиною) герой стрічки йде заболоченою дорогою так довго, що закінчується терпіння будь-якого глядача популярного кіно — це наче клізма з концентрованого вивару Угорщини, тої Угорщини, що існує далеко від будапештських мод, гуляшевого супу в чарді[32] для туристів та гучних святкувань національних свят. Книги Красногоркої показують світ вісімдесятих років, світ до епохи дотацій Євросоюзу та акцій у супермаркетах. Це планета болота і безнадії, а не кольорова Європа з реклами. Цей світ усе ще підшкірно існує, як чорні цифри під кольоровою плівкою на скреч-картках.
В одному анекдоті розповідається, що угорці одне одного недолюблюють, бо досі не звикли до того, що кочівництво вже закінчилося і прийшов час, коли треба жити поряд без можливості подальшого переміщення. Вони сидять у густому диму, що оповиває їхні дешеві винарні та пивбари, і беззвучно плачуть. Угорці — наче стриножені коні. Цікаво, що б вони зробили, якби хтось узяв і розв’язав їм ці ноги? Галопом товклись би на місці?
Перебрівши Дніпро та Дністер, угорські племена славно зайняли Батьківщину, що й стало прапричиною більшості їхніх нещасть. Угорці без батьківщини були б і надалі трагічними, але, може, могли би хоч дружно жити. А так — замкнені на низовині, оточеній горами, вони перестали метатися і сидять, голосно дискутуючи. З часу поразки в 955 році від Отто І угорці, безперечно, стали менш мобільні.
Битва під Ауґсбурґом, у якій імператор нарешті розгромив угорську загрозу ранньосередньовічної Європи, — це перша чудова угорська поразка, а вожді, яких повбивав кайзер, — це перші почесні члени угорського пантеону мучеників. Ті з них, що полягли в бою або котрих стратили після битви, заслужили собі вулиці, як наприклад, повішені за наказом кайзера Бульчу і Легель. (Холодильники «Легель» ще зовсім донедавна гордо охолоджували вина в усіх угорських будинках, поки їх не витіснили «Сіменси» та «Електролюкси»).
На телеканалі «Дуна» рівно опівдні б’ють дзвони. Щодня вмикають запис дзвонів костелу, щоразу з іншого населеного пункту, з підписом, де він знаходиться — переважно із Семигороддя. Це звук розпачливої туги за вітчизною. Дзвони Трансільванії б’ють, як і угорські серця, — на погибель румунській окупації. На телезаставках, що супроводжують звуки дзвонів, видно болотисті шляхи, облупані стіни обійсть, згорблених старушенцій, що чимчикують сільськими дорогами, і візки, запряжені ослятами. Смуток провінції зі смутком дзвонів, і це наперекір тому, що звук дзвонів має бути знаком перемоги над могутнім ворогом і нести цю радісну новину аж на край світу. На телеканалі «Дуна» радісний акорд перемоги став лементом поразки. Дзвони б’ють у Люеті, в Санкраї, в Дуалі, в Петрікані, Санпаулі, і кожне з цих сіл і містечок має свою угорську назву. Металевий звук у самісінький полудень нагадує, що «Обшматована Угорщина — горе-край, ціла Угорщина — держава-рай»[33]. І допоки Угорщина знову не буде Великою, до тих пір тут люди не будуть щасливі.
Дзвони б’ють також по MTV1[34] та MTV2[35] на фоні картинок на тему переможної оборони Нандорфегейрвара в 1456 році. Ця битва під сьогоднішнім Белґрадом — найбільша угорська перемога, яку військо здобуло на чолі з Яношем Гуняді. Власне, після цієї перемоги папа розпорядився бити в дзвони на прославу переможцям. Принаймні саме так тут вважають і до сьогодні, хоча, імовірно, цей наказ з’явився раніше і мав бути для християн закликом до боротьби з мусульманами. У наш час угорці сприймають полудневі дзвони як знак жалоби, а не перемоги.
Угорська доля — така ж трагічна, бо нею ніхто, крім самих угорців, у світі не цікавиться. Своє нещасливе історичне минуле їм не вдалось піднести до світового масштабу. Четверте листопада, день національної жалоби, — це внутрішньоугорська нещаслива дата вторгнення совєтів у Будапешт 1956 року. Інколи мені здається, що багато угорців досі не помічають, що совєти вже давно покинули Угорщину, і далі вірять у те, що більшовики залишаються при владі. Добре, що вони принаймні знають, що в будинському замку вже немає турків, а залишені після них термальні купальні, як і новостворені турецькі кебаб-бари, мають мало спільного з військовою і політичною окупацією.
На берегах
