Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
4.32. Див. «Політик», 271 е. Про примітивних кочових пастухів та їхніх патріархів мовиться в уривках 677 е-680 е «Законів». Процитований фрагмент — «Закони», 680 е. Цитований далі уривок про народжених землею взято з «Держави», 415 d-e. Заключна цитата параграфа — «Держава», 440 d. На мою думку, слід додати кілька пояснень до зауважень. зроблених у абзаці, якого стосується ця примітка.
(1) У тексті твердиться, що не зовсім зрозуміло, як виникло «поселення». І в «Законах», і в «Державі» ми спершу дізнаємося (див. пункти (а) та (б) далі) про різновид договору чи соціального контракту (про соціальний контракт див. прим. 29 до розділу 5 та примітки 43-54 до розділу 6 і текст), а згодом (див. пункти (б) та (в) далі) про насильницьке завоювання.
(а) В «Законах» розповідається, що розмаїті племена гірських пастухів поселилися на рівнинах після того, як об'єдналися у більші військові загони, де закони встановлювалися за згодою чи договором, скріпленим суддями, яких наділили царською владою (див. уривки 681 b та c-d; про походження законів; як його описано в уривку 681 b, див. прим. 17 (2) до розділу 3). Але тут Платон починає хитрувати. Замість того, щоб описати, як ці ватаги оселилися в Греції і як було засновано грецькі міста, Платон перестрибує на Гомерову історію заснування Трої і Троянської війни. Звідти, каже Платон, ахейці повернулися вже під ім'ям дорійців, а «решта розповіді... — це частина історії лакедомонян» (682 е), «бо ми дісталися їхнього поселення» (682 с-683 а). Але ми так нічого й не почули про те, як відбувалося це поселення. Після цього ми читаємо ще один відступ (Платон сам говорить про «покручені стежки міркувань»), і, зрештою, в уривку 683 c-d виявляємо «натяк», про який згадувалося в тексті. Див. пункт (б).
(б) Моє твердження в тексті про те, що Платон натякає нам, що дорійське «оселення» на Пелопоннесі насправді було безжалісним поневоленням, грунтується на «Законах» (683 c-d). де Платон вперше робить зауваження щодо історії Спарти. Платон каже, що веде цю історію від часів, коли цілий Пелопоннес був «практично поневолений» дорійцями. У «Менексені» (справжність якого важко заперечувати; див, прим. 35 до розділу 10) є згадка (245 с) про той факт, що пелопоннесці були «іммігрантами з інших країв» (так переклав Дж. Гроут: див. J. Grote. Plato, vol. III, p. 5).
(в) У «Державі», 396 b місто засновують робітники з огляду на переваги, які створюють розділ праці й кооперація, а також у відповідності з теорією соціального контракту.
(г) Втім, далі («Держава», 415 d-e; див. цитату в тексті, до якого відноситься ця примітка), ми виявляємо опис переможного вторгнення воїнів дещо таємничого походження — «народжених землею». У найбільш важливому місці цього опису говориться, що народжені землею повинні роззирнутися довкола і знайти для свого табору найзручніше (дослівно) місце, «щоб тримати жителів у покорі», тобто тримати в покорі тих, хто вже жив у місті, тобто тримати в покорі мешканців міста.
(д) У «Політику» (271 а та наст.) ці «народжені землею» ототожнюються з первісними кочовими гірськими пастухами періоду, що передував їхньому оселенню. Див. також згадку про автохтонних (тобто таких, що зароджуються самі) цикад у «Бенкеті», 191 b, а також прим. 6 (4) до розділу 3 та прим. 11 (2) до розділу 8.
(е) Зрештою, складається враження, що Платон досить чітко уявляв собі, як відбувалося дорійське завоювання, яке він з очевидних причин волів тримати під покровом таємниці. До того ж, певно, існували перекази; що вказували на кочове походження войовничих орд поневолювачів.
(2) Стосовно мого зауваження далі по тексту в цьому абзаці про те, що Платон «постійно наголошує» на тій обставині, що правління подібне до догляду за стадом, див. такі фрагменти: «Держава». 343 b, де запроваджується ця думка: 345 с та наст., де у формі порівняння з добрим пастухом вона стає однією з центральних тем дослідження: 375 а-376 в, 404 а. 440 d, 451 b-e, 459 а-460 с та 466 c-d (процитований у прим. 30 до розділу 5), де помічники порівнюються з вівчарками і відповідно розглядається проблема їхнього розведення та виховання; 416 а та наст., де розглядається проблема вовків усередині та за межами держави: далі див. «Політик», де ця думка розвивається на багатьох сторінках, зокрема в уривках 261 d-276 d. Стосовно «Законів» я можу відіслати читачів до фрагмента (694 е), де Платон говорить про Кіра, який надбав для своїх синів «худоби та овець, а також юрби людей та інших тварин». (Див. також «Закони», 735, «Теетет», 174 d.)
(3) Про все це див. також A. Toynbee. A Study of History, vol. III, p. 32 (п. І), де процитовано працю А. Ліб'єра — A. Lybyer. The Government of the Ottoman Empire, p. 33 (n. 1), pp. 50-100; див., зокрема, його зауваження про кочівних завойовників (ст. 22), котрі «пасли... людей», та про Платонових «сторожових собак у людській подобі» (р. 94, п. 2). Мене дуже стимулювали блискучі думки Тойнбі, а також те, що багато його зауважень, як мені здається, підтверджують моє трактування, і я поціновую їх тим вище, чим більше, здавалося б, мої фундаментальні припущення розходяться з припущеннями Тойнбі. Я також завдячую Тойнбі багатьма термінами, які вжито в тексті моєї книжки, зокрема, «людське бидло», «людське стадо» та «сторожові собаки в людській подобі».
«Дослідження історії» Тойнбі, на мій погляд, є взірцем того, що я називаю історицизмом. Я не хочу тут багато говорити про мої фундаментальні розходження з його історицизмом, а деякі окремі розбіжності розглянуто в інших місцях цієї книжки (див. примітки 43 та 45 (2) до цього розділу, примітки 7 та 8 до розділу 10 та розділ 24, а також мою критику історицизму Тойнбі в розділі 24 та в моїй праці «Убогість історицизму» (К. Popper. The
