Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.
За те що Святополк розв’язав братовбивчу війну, привів на Русь іноземних найманців, він дістав прізвисько Окаянного.
Ставши київським князем, Ярослав, прозваний Мудрим (1019—1054 рр.), продовжував боротьбу за єдність
давньоруської держави, придушуючи прагнення місцевої феодальної знаті вийти з-під його влади.
Прагнучи посилити політичне значення столиці Русі, Ярослав і правляча феодальна знать далі розширювали, зміцнювали і прикрашали Київ. У місті розпочалося нове велике будівництво.
«Город Ярослава» укріплено новим могутнім валом. У центрі стояв Софійський собор, а навколо нього розміщувалися кам’яні церкви, князівські палаци та боярські хороми, житла городян. Площа нової частини сягала понад 70 га, тобто Верхнє місто при Ярославі збільшилося у 8 раз.
Вал починався біля «города Володимира» і йшов понад схилами до нинішньої Львівської площі, де знаходились Львівські міські ворота. Звідти він тягнувся вздовж сучасної вул. Ярославів вал до Золотих воріт. Від Золотих воріт укріплення спускалися по вул. Малій Підвальній у район нинішньої площі ім. Жовтневої Революції, де містилися Лядські ворота, а звідти — до Володимирської гірки.
Вал Ярослава являв собою велетенську оборонну споруду, на гребені якої знаходилися дерев’яні заборола — бруствери, звідки захисники стріляли з луків, кидали каміння, колоди, лили окріп і смолу на ворога. Повна висота валу зі стіною і заборолами на ній становила щонайменше 16 м, а ширина сягала 30 м. Усередині земляного насипу розміщувалися дерев’яні городні, що складалися з окремих зрубів-клітей для зміцнення основи валу. Перед валом — великий рів, у багатьох місцях заповнений водою.
Укріплення часів Ярослава Мудрого перетворили Київ на неприступну фортецю.
Головним, парадним в’їздом до Києва були Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення. Це була велична споруда, висота проїзної частини якої сягала 12, а ширина — 6,4 м. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому вони й дістали назву «Золоті ворота».
Під час розкопок археологами знайдено чимало фрагментів фресок і смальти від мозаїки, що свідчили про багате внутрішнє вбрання надбрамної церкви.
На підставі останніх досліджень цієї стародавньої пам’ятки, якій уже виповнилося майже тисячу років, реконструйовано первісний вигляд Золотих воріт. Ця визначна пам’ятка старовини — окраса і, певною мірою, символ Києва.
Київська Софія. Головним композиційним центром «города Ярослава» став Софійський собор (збудований у 1037 р.), оточений великим кам’яним муром. Назва собору походить від грецького слова «софія», що в перекладі означає мудрість. Присвячений «мудрості християнського вчення», він стверджував перемогу християнства над язичеством на Русі.
Як передає літопис, коли величезне військо печенігів обступило Київ, Ярослав вийшов з дружиною їм назустріч і дав бій на тому самому місці, де пізніше збудували собор.
Софійський собор був і резиденцією митрополита Руського і головним храмом давньоруської держави. У ньому відбувалися урочисті церемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів, посвячення єпископів,
біля собору збиралося київське віче. Тут велося літописання, розміщувалася створена Ярославом Мудрим перша бібліотека на Русі, в якій зберігалися, перекладалися і переписувалися сотні книжок. Він був також князівською усипальницею. У соборі похований Ярослав Мудрий, його син Всеволод, онук Ростислав.
Софія дає нам уявлення про велич і красу архітектури Київської Русі. В усій Європі жодна споруда XI ст. не могла зрівнятися з київським собором. Його довжина (без виступів) дорівнює 37, а ширина — 55 м. Храм мав у давнину п’ять нефів (поздовжніх коридорів), які на східному фасаді завершувалися п’ятьма вівтарними напівкруглими виступами (апсидами), був оточений внутрішньою (двоповерховою) і зовнішньою (одноповерховою) галереями. Із західного боку височіли дві башти зі сходами, що вели на другий поверх. Вінчали собор тринадцять куполів, які поступово збільшувалися від малих по краях до найбільшого центрального. Куполи й дах були вкриті листовим свинцем.
Архітектурі органічно відповідає розпис будівлі, який підпорядкований не тільки релігійному канону, а й мав на меті звеличити державу. Мозаїки і фрески суцільним килимом огортають стіни, склепіння і стовпи собору. їхній площинний характер підсилює враження монументальності споруди. Важко переоцінити художню вартість софійських фресок і мозаїк. Вони, безумовно, є пам’ятками мистецтва світового значення.
Софійський собор був також своєрідною школою, де виросли вітчизняні архітектори, майстри-будівничі, художники, різьбярі тощо.
Нині Київська Софія — всесвітньо відомий музей. Понад мільйон екскурсантів з нашої країни та з-за кордону щорічно приходять сюди, щоб ознайомитися з визначною пам’яткою архітектури і монументального живопису XI ст.
У соборі безперервно ведуться науково-дослідні та реставраційні роботи. Безліч цікавого знаходять тут учені найрізноманітніших галузей. Це — справжня скарбниця давньоруської культури, невичерпне джерело знань про далеке минуле нашого народу. Зокрема, тут виявлено, прочитано і пущено в науковий обіг зовсім нове джерело знань з історії Давньої Русі — графіті (давні написи), зроблені твердим предметом на стінах собору.
Ще в 1946 р. видатний учений, відомий дослідник Давньої Русі академік Б. О. Рибаков знайшов у Софії і прочитав кілька таких написів. Відтоді понад 20 років їх вивчав С. О. Ви-соцький. Нині нам відомо близько трьохсот графіті. Учений досліджував тут також портрет родини Ярослава Мудрого, саркофаг Ярослава, зображення стародавнього органа тощо.
Деякі з графіті дали змогу уточнити різні літописні відомості, навіть доповнити їх. Літописи, що дійшли до нашого ча-
су, є списками з древніх, давно втрачених, оригіналів. Звичайно, під час переписування часто допускалися помилки, тому ці списки містять багато суперечностей. Однією з них було повідомлення про смерть Ярослава Мудрого в 1054 р. Різні літописні списки зазначали дату його смерті 17, 18, 19 і 20 люте, а деякі навіть вказували на 4 березня 1055 р.
Цю проблему допомогло розв’язати графіті, виявлене на стіні собору. Б. О. Рибаков прочитав цей напис так: «В лето 6562 (тобто 1054 р.— Г. І.) месяца феврарі в 20-е успеніе царя нашего ... (в воскресенье в неделю мученика) Федора». Запис підтвердив повідомлення Іпатіївського літопису: «Пре-ставися князь Руский Ярославь... месяца февраля в 20 в суботу І недели поста ...» Цікаво, що в графіті Ярослава названо не князем, а царем.
Дуже важливим є запис, зроблений упевненою рукою пис-ця-професіонала: «месяца декембря, в 4 сотвориша мир на Желяни: Святополк, Володимир и Олг». Тут ідеться про князів Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха та Олега Святославича. Останнього за розв’язані ним усобиці автор «Слова о полку Ігоревім» назвав «Гориславичем». Ім’я Святополка стоїть у написі першим, бо він на той час був великим князем київським (1093—1113 рр.). Отже, три князі уклали між собою «мир на Желяні», місцевості під Києвом, яка п’ять раз згадується в літопису. Очевидно, літописна
