Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Ця теорія набула значного поширення у країнах Європи. Найяскравішими її представликами в Англії були Е.С. Ґартленд, А.Б. і Л.Б. Ґомм, Р.Р.Маретт, у ранніх працях Дж.Дж. Фрезер; у Німеччині — В. Ман-ґардт, Г. Узенер, Е. Роде, А. Дітеріх; У Франції — С Рейнак і Е. Дюркґейм, в Росії — О. Веселовський. Вона мала значний вплив і на розвиток наукової думки США, де головним її прихильником був Ф. Боас.
Широкого розголосу ці ідеї набули і на українському ґрунті, хоча, як і в багатьох країнах Європи, вона не виявлялась тут «у чистому вигляді». В Україні прихильником цієї теорії був професор Київського університету О. Котляревський (1837—1881). Учень Й. Бодянського, сучасник і приятель М. Максимовича та М. Костомарова, він сформувався на засадах міфологічно-порівняльної школи і її принципи відстоював до кінця свого життя. Але у нелегкий для України час він стояв на позиціях самобутності української нації, стверджуючи факт, що українці на своїй території є споконвічними автохтонами. Вивчаючи проблему народності, студіюючи історичний процес, здійснюючи зіставний аналіз національних культур, О. Котляревський притримувався думки, що на ранніх етапах розвитку кожен народ пройшов однакові стадії становлення, на основі яких під впливом історичних умов розвинулась його самостійна діяльність. Він не відкидав повністю арійської теорії, але розглядав важливість спільного національного коріння лише в доісторичну добу, висловлюючи думку про нагальність і необхідність вивчення історичного минулого рідного краю. Через вивчення старовини та народності О. Котляревський вбачав шлях до виявлення національного духу в усній творчості та культурі. Будучи обізнаним із європейськими теоріями того часу, він широко залучав до арсеналу своїх досліджень лінгвістичний аналіз і розглядав національну мову як вияв духовних сил народної психології. У цьому він був прихильником ідей Ґумбольдта, Штейнталя, інших філологів, у тому числі й українських — Срезневського, Бодянського, Григоровича та ін. Вслід за М. Мюллером він розглядав міфологію як стародавнє підґрунтя мови.
Народну обрядовість та словесне мистецтво О. Котляревський пояснював засобами міфології, релігії та історії, з урахуванням психо логічних факторів, таких як уява та фантазія. З цих позицій він аналізував епічні народні жанри на різних етапах їх становлення та розвитку. Як дослідник народної старовини, він надавав великого значення археології та палеографії. Вслід за прихильниками теорії самозародження, які звертали особливу увагу на «пережитки первісної культури» (такі як повір'я, забобони тощо), вивчав давні обряди, народну демонологію.
Хоча у вченні прихильників антропологічної школи були деякі недоліки (зокрема схильність до архаїзації народної творчості — і художньої, і словесної), але висунуті ними ідеї відіграли важливу роль у подальшому розвитку наукової думки. Особливого значення для фольклористичних досліджень набув застосований ними історико-порівняльний метод та опертя на археологічні знахідки та розвідки.
Збирацько-дослідницька діяльність М. Максимовича, Й. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Котляревського та їх сучасників стала першим етапом становлення в Україні історичної школи фольклористики. Зазнавши впливу західноєвропейських шкіл та теорій, українські дослідники все ж аналізували усну народну творчість на тлі історичного розвитку з урахуванням усіх процесів, що відбувались у ньому. Відводячи однаково важливе місце світовій та національній історії, вони розглядали твори народної словесності як пам'ятки минулого, в яких відобразились життя та душа народу. Застосовуючи при аналізі історично-порівняльний метод, українські фольклористи першої половини 19 ст. заклали міцні основи для розвитку історичної школи. Цілісне оформлення ці ідеї отримали у вченні видатного українського науковця, професора Київського університету Миколи Дашкевича (1852—1908).
Не схиляючись до помилкової думки про народний твір як історичне джерело чи документ, що фіксує колишні події, український фольклорист та етнограф обґрунтував необхідність вивчення історичного часу, в який виник твір, середовища його поширення. У сфері його зацікавлень стояли проблеми національного світогляду, зв'язку усної народної творчості з дійсністю, необхідності відкриття загальних історичних законів розвитку народних явищ. Здійснюючи порівняльно-історичний аналіз народного героїчного епосу та ліро-епосу, він прийшов до важливих висновків та узагальнень: а) історичні дослідження необхідні для з'ясування умов та причин появи творів у певний період; б) крізь призму історичного підходу можна інтерпретувати твори, оскільки кожен з них має історичну основу, важливу для його цілісного розуміння; в) необхідно враховувати різночасові нашарування у творі, що долучились внаслідок різних історичних епох, періодів, подій; г) твори усної словесності не є історичними документами, але передають ставлення народу до тих чи інших подій, фіксують загальні риси часу.
Як глибокий дослідник українського державного будівництва та прихильник визвольних державницьких змагань за самостійність, М. Дашкевич підходив до вивчення української усної народної творчості як до самобутнього явища, в якому виявились національні думки та погляди. Ідеї історизму народної словесності підтримав Микола Сумцов, який в цілому стояв на засадах міфологічної школи.
Традиції історичної школи підтримав також у своїх працях Павло Житецький (1836—1911). Вони чітко простежуються у дослідженні «Мысли о народных малорусских думах» (1893). До історичного аналізу вчений долучає студії над стилістикою та поетикою українського героїчного епосу, їх розвитку. Ідеї М. Дашкевича знайшли своє продовження і в працях В. Антоновича, П. Чубинського, К. Студинського та С. Єфремова. Яскравим представником історичної школи був і Михайло Драгоманов (1838—1895). Як спеціаліст зі стародавньої та античної історії він, як уже зазначалось, відштовхувався від ідей міграційної теорії, гостро критикуючи засади міфологічної школи. На основі первісних джерел та документів він розглядав творчість різних народів з позицій тогочасної історичної науки. У своїх ранніх працях вчений приділив велику увагу вивченню релігії та міфології арійських народів: «Досліди М. Драгоманова, — зазначав Л. Білецький, — як історика над українською поетичною творчістю не є випадкового характеру..., а характеру цілком органічного, бо, студіюючи народнопоетичні витвори найдавніших арійських народів, він заклав найосновніший ґрунт не лише для дослідів історичних, але й для дослідів фольклору всіх арійських народів аж до найпізніших часів». Будучи прихильником історично-порівняльного методу, М. Драгоманов не розділяв національних поглядів М. Дашкевича на самобутність культури та державність України. Причиною цього був сильний вплив на нього вчених російської історичної школи фольклористики, що сформувалась у другій половині 19 ст. (В. Міллер, А. Марков, Б. та Ю. Соколови, С Шамбінаго та ін.). Російські вчені, вбачаючи в героїчному ліро-епосі елементи минулого життя, намагались довести, що твори періоду Київської Русі є частиною російської словесності. Розходження між історичними подіями та змістом творів
