Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення. Таким чином, вони визнавали не розвиток усної народної творчості в часі, а її поширення у просторі, внаслідок чого спостерігалось «змішування» жанрів, тем, мотивів, образів — своєрідна «культурна дифузія».
Значного поширення у світі набули ідеї представників географічно-історичної школи (через її засновників — фольклористів із Фінляндії Ю. та К. Крунів вона отримала назву фінська школа). Першим кроком у формуванні фінської школи вважається виступ у 1873 р. А. А. Бореніуса, присвячений темі міграції рун. Остаточно вона оформилась на початку 20 ст. на основі дослідницьких праць професора порівняльної фольклористики Хельсінського університету К. Круна. її послідовники (А. Аарне, С. Томпсон та ін.), спираючись на історико-етнографічний метод вивчення взаємодії культур, притримувались ідеї географічної зумовленості народу (що впливає на його історичну долю, культурний розвиток, а відтак — на особливості системи усної народної творчості та її побутування). Головним завданням прихильники школи вважали виявлення етнографічної належності, місця і часу виникнення того чи іншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу: відібрали та класифікували всі варіанти казок, намагались простежити шляхи їх поширення. Ними була висунута теорія про первинну форму казки. Ця теза залишилась гіпотезою.
Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження — структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей об'єктів вивчення, з'ясування синхронного та діахронного зв'язків між ними. За знаками структури (у даному разі словами, образами, символами) послідовники школи дошукуються неусвідомлених глибинних структур, що виникають на підсвідомому рівні (як уявлення, спогади, знання про минуле). Культура та фольклорна творчість розглядається структуралістами як сукупність знакових систем, таких як мова, релігія, міфологія, звичаї тощо. Аналізуючи системи національних міфологій, Леві-Строс виявляв у них структури підсвідомості, елементи яких взаємозалежні і здатні складатися в нові системи. Фольклорні тексти та інші явища розглядаються як структури міфем (елементів міфу), що можуть творити нові версії.
Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга.
В основі цього вчення було багато ідей міфологічної школи, але тут утверджувалась перевага ритуалу над міфом. Ритуалові відводилось першорядне значення в походженні культури, мистецтва, літератури, філософії, соціальних інституцій. Представники школи — Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив (Франція); Г.Р. Леві, Ф. Реглан (Англія), Е. Хайман (СІЛА), — опираючись на теорію архетипів (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф. Уотс, США; М. Бодкін, Англія), розлядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру. У фольклорних творах вони простежували міфологічні мотиви, символи, метафори; а також відшукували відтворення певних ритуальних схем, особливо обряду ініціації (посвячення) як психологічного архетипу смерті і нового народження. Н. Фрай висловив ідею про абсолютну єдність ритуалу, міфу, архетипу, що відображається на рівні образів, жанрів та цілісного світогляду. Це простежується шляхом метафоричного ототожнення чи асоціацій за аналогією. Представниками та послідовниками ритуально-міфологічної школи були досягнуті значні результати у царині вивчення фольклорних творів, жанрів, їх розвитку.
Ідеї неоміфологів поширились на сферу літературознавства, де була розроблена своєрідна «літературна антропологія жанрів» на основі архетипного аналізу. При цьому було досягнуто вагомих результатів у вивченні літературних жанрів чи творів, ґенетично пов'язаних з ритуальними, міфологічними чи фольклорними традиціями, особливо на рівні символіки та семантики образів.
Ідеї ритуально-міфологічної школи набули надзвичайно широкого резонансу, знайшли своїх прихильників та послідовників у різних країнах. Суголосні з цими думки висловлювали в колишньому СРСР М. Бахтін, В. Пропп (його праці довгий час замовчувались), а особливо — ОМ. Фрейденберг (репресована в 40-х роках за наукові переконання, внаслідок чого її праці були повністю вилучені з наукового обігу).
В українській фольклористиці це вчення ще не знайшло належного освоєння, хоча до витоків міфологічної школи зверталися потебніанці ще наприкінці 19 ст. Цікавою з цього приводу є думка О. Потебні, зацитована М. Грушевським, про те, що «занадто рано поховали у нас слов'янську міфологію». Як відомо, О. Потебня до смерті залишався прихильником ідей міфологічної школи, вбачаючи у них сприятливий ґрунт для подальшого вивчення фольклорного матеріалу. Цим він випередив свій час, накресливши шлях для майбутніх досліджень.
Перерваність у радянський період наукової традиції різних підходів та методів вивчення творів народної словесності значною мірою затримало розвиток української фольклористики. Тепер перед сучасною наукою стоїть складне завдання: переосмислити досвід минулого і українських, і зарубіжних вчених, узагальнити напрацьовані матеріали, залучити новітні методології до вивчення та аналізу української усної народної творчості, накреслити нові шляхи розвитку сучасної української фольклористики.
ЛітератураБілецький Л. Основи української літературно-наукової критики. — К.: Либідь, 1998. — 408 с
Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. — К.: Наук, думка, 1966. — 246 с.
Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. — Т. 1. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.
Дей О.І. Сторінки з історії української фольклористики. — К.: Наук, думка, 1975. — 270 с
Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.
