Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Отже, наприкінці 16 ст. українське козацтво стало вирішальною силою суспільства. Воно не обмежувалося захистом від татаро-турецької агресії, а цілеспрямовано боролося за національні та соціальніправа свого народу.
Найбільшого розквіту запорізька держава сягнула в час гетьманування Богдана Хмельницького, який перетворив Січ на центр визвольного руху всього українського народу. Здобувши ряд перемог і уклавши угоди з основними противниками — кримським ханством, Польщею та Молдавією, він утвердив існування української запорізької держави. Однак його останній договір з Москвою, ратифікований у березні 1654 р., став початком її руйнування та остаточного знищення козацтва. Навіть підписавши після того ряд угод з країнами Західної Європи (в тому числі Швецією), Хмельницький не зміг зберегти незалежності України. Московська держава почала проводити свою політику русифікації, заколотів проти українських гетьманів (Івана Виговського, Юрія Хмельницького та ін.), знищення козацтва. Спроба відновити державність України була здійснена Іваном Мазепою, але після поразки ця надія була втрачена.
У період, відомий в історії під назвою Руїни, козаки з Лівобережної України, де почастішали арешти козацької старшини і винищення рядових козаків, втікали на Правобережну Україну та Слобожанщину, але і ці землі у 40-х роках 18 ст. за Білгородським договором перейшли до Росії. Почалася нова колонізація Півдня, що викликала хвилю національно-визвольних рухів, які у другій половині 18 ст. вилились у єдиний гайдамацький рух, відомий під назвою Коліївщини, який очолив Максим Залізняк. Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, її ватажки страчені, учасники заслані в Сибір. На території західних земель України подібний національно-визвольний характер носив опришківський рух проти панської Польщі, який очолив Олекса Довбуш, але і він невдовзі зазнав поразки. Так закінчилася славна доба козаччини.
Оскільки усна народна творчість породжена самим життям народу, вона моментально і точно реагувала на всі події, що відбувалися в житті народу. З попереднього огляду історичних умов побутування фольклору в 15—18 ст. природньо випливає висновок, що саме на той час припадає особливо інтенсивний розвиток і розквіт українського героїчного епосу. Започаткований ще у княжій добі, історичний епос з новою силою продовжує оспівувати козацькі походи, героїчні подвиги народних ватажків, лицарську доблесть, життя і побут козаків. Найпоширенішими жанрами стають думи та історичні пісні, у яких відображаються всі віхи та події української історії. Виконавцями їх були кобзарі-запорожці, як носії народної пам'яті. Майже весь епос цього періоду тематично присвячений боротьбі українського народу за національну незалежність спочатку з турецько-татарськими та литовсько-польськими, пізніше — з російськими поневолювачами. Крім дум та історичних пісень, козаччина знайшла своє відображення і в прозових жанрах (легендах, переказах), що були надзвичайно популярними серед народу, який у такий спосіб возвеличував і пошановував своїх ватажків та захисників-месників (С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Залізняка, І. Ґонту, О. Довбуша, І. Кармалюка та ін.).
Проміжне місце між історичною та побутовою тематикою зайняли балади, як жанр, який віддзеркалив і героїчне минуле народу, і його побут, звичаї, символи. Поряд з баладами розвивалися також соціально-побутові та родинно-побутові пісні, в яких фіксувались та осмислювались основні явища тогочасного суспільства. Одним з найважливіших жанрів у той період була народна драма. Оскільки первісно вона виникла як супровід язичницьких ритуалів, у княжу добу з приходом християнства драма дещо витіснилася з народного побуту. З розвитком української культури у добу козаччини, який пов'язувався з діяльністю Києво-Могилянської колегії, одночасно з розвитком шкільної драми відроджується і народний театр. Видозмінивши первісну форму, трансформувавшись на ґрунті християнства, особливої популярності набули народно-театральні дійства, пов'язані переважно з календарно-обрядовим циклом. Вони поступово набирали повчально-розважального характеру.
Третій — період бездержавності (18—19 ст.). Із знищенням козацтва та політичним занепадом України усі прояви української культури переслідувались і викорінювались як з боку шляхетської Польщі, так і з боку царської Росії. Таким чином загарбники намагались асимілювати український народ, вигубити прояви національної свідомості. Колишні героїчні ноти епосу слабшають, зміст дум та легенд набирає новелістичного характеру, сюжети їх зводяться До відображення різних побутових деталей, родинних стосунків, які мають багато спільного із ліричними народними піснями і баладами, відображають переважно конфлікти родинного життя. Тому фольклор того періоду має інший колорит, з побутовими домінантами.
У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в 1НЦІ 18 ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Політичні зміни відбулися і на українських землях, підпорядкованих Польщі, частина з яких (Галичина) після першого розподілу Польщі у 1772 р. відійшла до складу Австрійської монархії — імперії Габсбургів. З насильницькою русифікацією на Сході та полонізацією на Заході українському народові було важко зберігати національні риси культури. Низький рівень політичної свідомості призводив до втрати духовних цінностей, витворених упродовж століть. Усна народна творчість все більше зводиться до побуту (і то виключно селянського). Жанри, які в минулому носили виразний героїчний характер (думи, балади), продовжують існувати як побутові жанри, піднімаючи лише проблеми суспільного та родинного життя. Суттєвих змін зазнала й історична проза. Навіть казки, які до того носили героїчний фантастичний характер, змінюються соціально-побутовими, наближеними до народних оповідань.
