Українська література 17 століття - Автор невідомий
Окончивши забаву, не мисля на тоє,
Что вже зрада з ними єсть. Ах ізрада скрита,
Кую любов дієт сліпа і несита!
Та бо їх розтопила так, як воск і масло,
І в той оні цілуясь, паки дали гасло.
Звіздард обикновенно одойшов з покою;
Зігізмунда ж, в надежном бивши слова строю, Пойшла в дом между панни і там жартувала, Посреді їх, іграя з ними, розмовляла.
А Танкред, нечаянним видом пораненний,
Вишов тайно з покою, серцем боЛізненний,
І утвердив над льохом тим стражі опасні,
Кгде в третій день пойман став Звіздард той
нещасний.
Между тим, зв’язав його, дали князю знати
Скрито о нем, что уже дав їм бог поймати. Князь же, не хотя того і видіть очима,
Приказав вложить в тюрму, как вора злозрима. І то все тайно ділав; казав, чтоб не знала Зігізмунда о тому і тужить не стала,
Что свого рачителя уже упустила
І своїм сношенієм його погубила;
Приказав говорити — з письмом одпущенна І надежно з одвітом скоро возвращенна.
По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю І гнівную на його обратив зеницю,
Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий
По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:
— О злодій безсовісний! Самі ті доброти Мої тебе одвесть могли б од срамоти,
Даби дому моєму і слави такої
Не ділав і серцю болізні тяжкої,
Коє діло сам видів очима моїма
І покрив то горкими слєзами моїма.—
На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:
— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду
Но, что буде — то буде! Правду сказать, знаю,
Что любов большу силу, ніж ти і я маю.
Оной я слушать мусив, тебе позабивши І волі тоя себе всього поручивши.
Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,
Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний. Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,
На всяк час і минуту Звіздарда чекала І, мисля, что з письмами тими забарився,
Вздихала горко, что не знаєт, где подівся. Отець, час усмотрівши, пойде до покою,
Як обикл бив. Аж дочер сама там собою Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,
Ставши пред.ним, как должно, отця сість просила. Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,
Что до смерті за жону, как она лукавить, Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,
Здравіє бо і славу та од часу теряєт.
— О дщи моя єдина! Скорбен я до зіла,
Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,
Чого когда б очима своїми не видів,
Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,
А то видів і плакав, в слєзах утопая,—
Говорить аж он не могл, з жалю умирая.—
— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу
І так в горкой печалі злій зверну душу.
Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,
Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.
О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?
Кості моя і мене жива в гроб вложила, Змішеваєш з землею, жалем покриваєш
І так серце бідноє насквозь пробиваєш.
О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,
На что далась бездільнику звести ся лукава? Для той своєй свободи могла б ізобрати З нобілетов ізрядна, нежли так каляти Славу свою, і себе худу учинила.
Когда вже желанія в том не преломила,
Много дворян у мене лучших ізбрать можно,
Єсли вже захотіла так жити безбожно.
Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,
На кого і смотріть другим єсть не мило.
Сього бо млада єще взявши я нагаго
Од отця, вмісто сина зділав таковаго,
Приодінув нагаго і зділав, як сина,
Хотя його за вірна слугу міть єдина;
Се же он мні наградив за тія доброти,
Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.
0 серце старості! Что ти так нещасно,
Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно. Однак уже, как ні єст і как тоє стало,
0 нещастіє велико так мене попало,
Что сам я не знаю, что чинити з собою;
Прийдеться в горесті умріть в неспокою. Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,
Убію безсовісна во Бремені скором;
А з тобою не знаю, что ділать імію,
Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію, Любов бо природная ділать возп’ящаєт,
Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,
Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії Помстять тя самі нехай діла твої тії.
А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,
Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути Могла єси казні злой і прощенна бити;
Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти.— Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,
Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,
Не так себе жалія, як друга свойого,
Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого! Что се нам случилося?» — тяжко воздихала
1 скорбноє сльозами лице обливала.
Видя тоє, что уже тайни їх одкриті
Стали і всі любві той знаки явні биті,
Од жалості незносной ні єдина слова
Не могла проговорить до отця сурова;
Однак пред ним мужесько серцем поступала, Прибирая разума, что би одказала;
А в мислі своїй твердо тоє закрепила,
Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,
1 бить би вже готовой, єсли би згубити
Звіздарда отець імів, там же положити І свой живот з ним купно; і так учинила,
Что по смерті вже своїй його в гроб вложила; Мужественно стояла до смерті і вірно
Не просила ні о чом отця, только мирно,
Без гніва, со сльозами тоє говорила:
Что ти де, отче, винен, не я учинила,
Отець мой, государ! Ти сам в том причина,
Что я так согрішила, тобі дщер єдина.
Гріх мой ізповідую і вини не крию І о милості просити тебе не імію;
Готова все терпіти, что б іміло бити,
З Звіздардом совокупно хощу і умріти.
Не тая же і сього, что його любила
І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла І поколь жива буду, хоч то і не много,
Не престану любити од серця прямого;
І по смерті, когда би власть кості іміли,
Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили. Не так моя хоть к тому і любов його же,
Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:
Могл би єси в младості моїй то вчинити,
Даби мене другому мужу обручити,
То б я
