Метаморфози - Публій Овідій Назон

898 Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди

899 Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі.

900 Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите

901 З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає,

902 То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі

903 Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло.

904 Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря

905 Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській,

906 Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву.

907 Поки ще думає він зупинити втікачку словами,

908 Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом,

909 До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла.

910 Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами,

911 Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем.

912 Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа,

913 Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві,

914 Гриві, що в'ється по плечах йому, покриваючи й спину;

915 З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої.

916 Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись,—

917 «Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне,—

918 Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта

919 Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене;

920 Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю,

921 Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди.

922 То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї,

923 То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо.

924 Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя;

925 Морем один його край облямовано, другий — травою.

926 Не забрела ще туди ні одна круторога теличка,

927 Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась,

928 На медоносні квітки не сідала бджола — трудівниця.

929 Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи

930 В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший

931 Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились,

932 Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку

933 На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті,

934 Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались.

935 Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? —

936 Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись.

937 Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі.

938 Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому,

939 В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег.

940 Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу,

941 Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки.

942 «Що б то за соки були в тій траві?» — сам себе запитавши,

943 Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом.

944 Щойно потрапила в горло моє невідомого соку,

945 Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний,

946 Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу —

947 Щось наче гнало мене до води… «Прощавай, суходоле!» —

948 Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині.

949 Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували.

950 Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять

951 І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця:

952 Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними,

953 Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди.

954 Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя,

955 На мою голову враз гомінкі пролилися потоки.

956 Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки

957 В пам'яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало.

958 Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я;

959 Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом.

960 Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,

961 Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю;

962 Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки,

963 Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим.

964 Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами,

965 Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!»

966 Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити,

967 Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви,

968 Він до Тітана дочки — до Кірки в печеру подався.

Книга чотирнадцята

1 Ось уже й Етну — гору, що гігантів тіла привалила,

2 Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали,

3 Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,

4 Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник.

5 Потім він Занклу[49] минув, протилежні до Регія вежі;

6 Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами,

7 Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський.

8 Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,

9 Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки,

10 Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.

11 Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,—

12 «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив,—

13 Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити.

14 Що то за