Метаморфози - Публій Овідій Назон
559 Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово
560 Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,
561 Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —
562 Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.
563 Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,
564 Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.
565 Вражені станом свого владаря, на шалену троянку
566 Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці
567 Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —
568 Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —
569 Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва
570 Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха,
571 Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.
572 Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.
573 Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж
574 І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:
575 Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.
576 Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,
577 Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:
578 В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —
579 Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,
580 Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,
581 Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий
582 Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.
583 І не могла того мати знести, як Мемнона поклали
584 На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,
585 Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —
586 Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:
587 «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому,
588 Я найскромніша (не часто для мене будують святині),
589 Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити
590 Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.
591 Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку
592 В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,—
593 Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,
594 Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:
595 Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно
596 Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний,
597 В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла.
598 Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,
599 Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!»
600 Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,
601 Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались
602 Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає
603 Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,—
604 Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово
605 Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає
606 Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.
607 Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця
608 Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,
609 Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.
610 Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря
611 Голос один подали. На четвертім витку — розділились.
612 Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись
613 Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому
614 Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами,
615 На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл
616 Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам'ятають.
617 Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:
618 Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять
619 Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.
620 Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт,
621 Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні
622 Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.
623 Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої
624 Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —
625 Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський;
626 З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,
627 Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю
628 Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний,
629 Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.
630 А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,
631 З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався.
632 Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,
633 Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.
634 Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми
635 Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.
636 Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,
637 Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,
638 Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,
639 Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.
640 Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба,
641 В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також
642 Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті
