Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.

Але точне місцезнаходження цього капища залишалося нез’ясованим до розкопок у будинку Трубецьких.

Ще 1927 р. Археологічний комітет Всеукраїнської Академії наук прийшов до висновку, що колишня садиба Трубецьких — одне з найунікальніших місць стародавнього Києва. Підставою для цього були численні знахідки під час спеціальних археологічних досліджень та випадкових земляних робіт. Тут виявили древній курган, залишки жител, знайшли золоті та срібні прикраси.

У 1975 р. під будинком Трубецьких археолог Я. Є. Боров-ський відкрив фундаментні рови невідомої споруди X ст., засипані щебенем і уламками плінфи та шиферу.

Конфігурація фундаментних ровів показала, що споруда являла собою витягнутий з півночі на південь прямокутник з прилеглими до нього з півночі, сходу і півдня шістьма заокругленими симетричними виступами-пелюстками.

Поряд з фундаментними ровами виявлено велику чашоподібну яму із сімома прошарками вугілля, золи і перепаленої глини, що чергуються між собою. У перепаленій глині знайдено багато кісток, в основному бичачих (биків приносили в жертву язичеським богам), а також бойову сокиру — символ Перуна.

Що ж це за споруда, залишки якої відкрили археологи?

Такі заокруглені симетричні виступи-пелюстки відомі в святилищі Перуна IX ст. на річці Гнилопять під Житомиром, а також у подібному капищі Перуна в Новгороді. Ця схожість у будові, а також наявність великого зольника дають підстави для припущення, що відкрито язичеське капище X ст., про яке згадується в літопису. Адже воно було збудоване за межами «двора теремного». Неподалік від капища розпочинався Боричів узвіз, а поряд знаходився Бабин торжок — центральна площа «города Володимира». На шести пелюстках капища, напевно, стояло шість фігур язичеських кумирів (саме така кількість і згадується в літопису).

Судячи з матеріалу, яким були засипані фундаментні рови, можна гадати, що підвалини язичеського храму після прийняття християнства розібрали і використали на якесь інше будівництво, а уламками плінфи, шиферного сланцю заповнили самі рови.

Як же уявляють дослідники первісний вигляд капища?

Це відкритий майданчик на потужному фундаменті, що підносився десь на 2,5 м над навколишньою місцевістю. На дерев’яних колонах стояло шість ідолів, майже в зріст людини. Загальна висота ансамблю — п’ять-шість метрів. Тут же біля підніжжя грізних богів горіли жертовні вогнища.

Але язичество, як уже згадувалося, пережило себе. Ось тому Володимир Святославич і змушений був звернутися до однієї з монотеїстичних релігій Такими релігіями тоді були іслам, іудейство та християнство.

Після тривалих роздумів Володимир Святославич обрав візантійське православ’я. Князь керувався не церковними чи релігійними міркувагінями, а земними практичними інтересами, насамперед політичними, економічними та культурними.

У 988 р. Володимир «хрестить Русь», тобто християнство проголошується державною релігією Київської Русі. Звичайно, християнство було відоме на Русі значно раніше, ще з IX ст., але тепер воно стало панівною релігією.

Прийняття християнства сприяло зміцненню держави, адже церковна організація допомагала Володимиру керувати країною. В особі священиків князь мав не тільки проповідників, що освячували князівську владу, якій християнин повинен підкорятися, але й письменних помічників в управлінні державою. Християнство ставало могутньою зброєю панівного класу, допомагало йому зміцнювати своє становище в суспільстві і підкоряти собі народні маси. Це дуже точно висловив один з перших руських єпископів Лука Жидята, поставлений Ярославом Мудрим у Новгороді. Він не раз закликав новгородців: "Бога се боитеся, а князя чтите". Цими словами розкривається соціальна функція християнства.

Християнство сприяло зміцненню нових, більш прогресивних феодальних суспільних відносин, розширенню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з європейськими країнами і особливо з найрозвинутішою тоді Візантією.

Прийняття християнства прискорило проникнення на Русь передової візантійської культури, але це не означає, що культура Київської Русі своїм походженням і розвитком зобов’язана християнству. І до цього на Русі розвивались писемність, архітектура, мистецтво. Завдяки своєму розвитку Київська Русь могла творчо засвоювати кращі зразки світової культури.

Отже, запровадження християнства на Русі, як бачимо, мало як позитивні, так і негативні наслідки. Як і кожна релігія, воно було і є глибоко реакційним.

Нова релігія вірно прислужувала феодальній державі. За висловом Ф. Енгельса, церква являла собою «найбільш загальний синтез і найбільш загальну санкцію існуючого феодального ладу*. Вона освячувала панування феодальної вер-

1 Монотеїзм. — форма релігійних вірувань, яка полягає в поклонінні єдиному богові.

хівки, закликала трудове населення Русі до покірливості, терпіння. Проповідь про непротивлення злу за умов класового суспільства означала непротивлення експлуатації. Досить швидко давньоруська православна церква і сама стала великим феодалом, брала безпосередню участь в експлуатації трудящих.

Ще довго на Русі існували пережитки язичества, які часто своєрідно поєднувались з православ’ям. Останнє навіть змушене було частково пристосуватися до багатьох язичеських свят. Язичеський бог Перун перетворився на Іллю-громоверж-ця, Купала — на Івана-хрестителя, Волос — на Власія, Моко-ша — на Параскеву-П’ятницю, а Сварог (покровитель ковалів) був замінений відразу двома святими — Кузьмою та Дем’яном.

«Город Володимира». Бурхливо розвивалася і міцніла Київська Русь за князя Володимира, швидко зростала її столиця — Київ. На кінець X ст. до складу міста вже входили гори Старокиївська, Лиса, Киселівка, Щекавиця, густо заселений Поділ з урочищами Гончари та Кожем’яки, Дитинка, Кудрявець. Почала формуватися і київська околиця, до якої входили урочища Дорогожичі, Угорське, княжі села Берестове, Предславине тощо.

Старе городище Кия стало тісним для дитинця великого міста. Ще за часів Ігоря розпочалося будівництво за його межами. Схили Старокиївської гори були щільно забудовані житлами ремісників і челяді.

Володимир Святославич зводить навколо центра міста нові укріплення, будує і новий дитинець, який в історичній літературі став відомий під назвою «города Володимира».

Укріплення «города Володимира» починалися від городища Кия, йшли уздовж схилів гори до місця сучасного фунікулера, звідти повертали на південний захід до вул. Великої Житомирської і тяглися вздовж правого боку цієї вулиці до Гончарного яру. Площа нового київського дитинця становила близько 10 га. До нього вело троє в’їзних воріт. Подільські — з Подолу, центральні (парадні) — з півдня, вони називалися Софійськими, а після трагічних днів 1240 р.— Ба-тиєвими, бо саме через них вдиралися сюди полчища Батия. З району сучасної Володимирської гірки вели Михайлівські ворота, які з’явилися дещо пізніше від перших двох, коли в кінці XI — на початку XII ст. було збудовано Михайлівський Златоверхий та інші монастирі.

Залишки Софійських (Батиєвих) воріт досліджувалися археологами. Вони знаходяться на розі двох вулиць — Володимирської та Великої Житомирської. Нині план Софійських воріт викладено червоним камінням на асфальті.

Довжина їхніх стін дорівнювала 10 м, ширина проїзної частини — 4 м. Потужні фундаменти дають підставу гадати, що над ворітьми, напевно, була бойова вежа.

До стін Софійських воріт підходив високий оборонний вал. Перед ворітьми ж був виритий рів, а через нього —