Оповіді про стародавній Київ - Івакін Г.

Київ швидко розростався, і в давньому дитинці вже не вистачало місця для нових забудов. Починається будівництво «вне града», на території старого могильника. Уже за часів князювання Ігоря було збудовано «за святою Богородицею над горою... терем камен», тобто кам’яний палац за межами найдавнішого городища, на краю гори, за збудованою пізніше Десятинною церквою. Саме в цьому теремі княгиня Ольга приймала древлянських послів і придумувала свою помсту за смерть Ігоря.

На вул. Андріївський узвіз відкрито залишки давнього кам’яного палацу, кладка якого нагадує типову кладку X ст. Після багаторічних досліджень вчені прийшли до висновку, що це і є той другий палац «вне града». Справді, залишки знайдено над горою, за Десятинною церквою, за межами «града Кия», поряд проходить Боричів узвіз, по якому підіймались до Ольги древляни.

З бурхливим зростанням Києва з’явилась потреба збудувати новий великий дитинець, який би відповідав зрослим вимогам столиці Київської Русі. Такий дитинець був споруджений уже при князюванні Володимира Святославича.

Князь Володимир Святославич. Князювання Володимира Святославича в Києві (980—1015 рр.) було періодом найбільшої політичної могутності Київської Русі, за висловленням К. Маркса, кульмінаційним пунктом в її історичному розвитку. Завдяки поєднанню працьовитості і волелюбності народу руського з енергією та організаторським талантом Володимира значно зміцніла в той час давньоруська держава, зросла об’єднавча роль Києва, проводилась боротьба з феодалами, що заважали торгівлі, було засновано чимало міст. Оспівуючи Володимира Святославича у билинах, народ цінував його насамперед як видатного державного діяча свого часу, при якому Русь стала однією з наймогутніших євпропейських держав. Його ім’я було символом державної єдності Русі. Навколо нього об’єднуються головні герої билин — захисники батьківщини.

Але на відміну від літописів у билинах висвітлюються і негативні риси Володимира як типового феодала-експ-луататора. Князь тут жорстокий і лякливий, несправедливий до народних богатирів і завжди милостивий до своїх бояр. Тому Ілля Муромець, звертаючись до воїнів, закликає їх захистити Київ

Не ради князя Владимира

И княгини Апраксы-королевичны...

А ради матушки-свято-Русь земли.

Він умовляє богатирів, ображених князем, виступити проти спільного ворога:

А й под тот славный стольный Киев-град...

Вы постойте за веру, за отечество,

Вы постойте за стольный Киев-град,

За вдов, за сирот, за бедных людей.

І все-таки головною заслугою Володимира була його діяльність, спрямована на згуртування Русі. Недаремно богатирі за своєю доброю волею з усієї держави збираються

Ехать в Киев-град ко князю Владимиру На поможение и сбережение.

Адже саме від імені Володимира, за його дорученням несуть вони службу на «заставах» і «засіках», борються з «поганими», здійснюючи численні подвиги в ім’я всієї «землі свято-руської».

Володимир Святославич прийшов до влади в Києві після восьмирічної жорстокої і трагічної боротьби з братом своїм Ярополком. Перед ним постало складне завдання — перебороти прагнення «племінних» князів до роздробленості держави. Необхідно було також захистити кордони Русі від зовнішнього ворога.

Володимир знову підкорив ятвягів, вятичів, радимичів, повернув до складу Київської Русі міста, захоплені Польщею, здійснив успішний похід проти Волзької Болгарії. Однак було зрозуміло, що необхідно рішуче змінити систему управління окремими районами держави, щоб назавжди ліквідувати намагання місцевої племінної верхівки відокремитися від Києва. Держава являла собою сукупність місцевих князівств, які визнавали зверхність київського князя, сплачували йому данину, але залишалися майже самостійними.

Найважливішим заходом Володимира Святославича, що був спрямований на зміцнення держави, можна вважати адміністративну реформу 988 р., суть якої полягала в остаточній ліквідації місцевих племінних князівств. Тепер вся влада на місцях перейшла до синів або посадників Володимира. Навколо великих міст створювалися нові князівства, що повністю залежали від київського князя. Тенденції до відокремлення від Києва втратили свою економічну і політичну основу. Крім цього, Володимир побудував багато нових міст і фортець, заселивши їх виходцями з інших районів, які не були зв’язані з місцевою верхівкою і підтримували центральну владу. '

«Се не добро,— казав Володимир,— що мало міст коло Києва». Він побудував міста-фортеці («богатирські засіки») над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною для захисту

кордонів Київської Русі від нового грізного ворога, що насувався зі сходу,— печенігів.

Князь Володимир Святославич мав високий авторитет серед європейських королівських дворів. Про це свідчать його династичні зв’язки. Сам він був одружений з візантійською принцесою Анною, син його Ярослав Мудрий — з Інгігердою — дочкою шведського короля Олафа, другий син Святополк — з дочкою польського короля Болеслава І Хороброго. Володимир жив у мирі «з Болеславом лядським (польським) і з Стефаном угорським і Андрихом чеським».

Відомий державний діяч та письменник XI ст. Іларіон з гордістю проголошував, що Володимир «не в худе бо, и не в неведоме земли владычьствоваша, но в руськой, яже ведома и слышима єсть всеми четырьми конци земли...»

Володимир заснував у Києві першу відому нам державну школу, де вивчали «учение книжное» діти «нарочитой чади» (княжих мужів, дружинників, бояр).

Запровадження християнства. Релігійні реформи Володимира мали на меті ослабити супротивників сильної централізованої влади. Офіційною релігією в державі залишалось поки що язичество. Причому на Русі не існувало спільних для всіх племен і земель богів. Кожне плем’я мало своїх місцевих богів. Часто боротьба проти київського князя набирала релігійного характеру і точилася під приводом оборони свого власного бога.

Язичеська релігія, що виникла за часів родового ладу, не відповідала новому, феодальному суспільству. Потрібна була релігія, яка б освячувала панування експлуататорського феодального класу над народними масами. Але язичество мало численних прихильників як серед панівного класу, так і особливо серед широких верств простого народу.

Цю складну ситуацію добре розумів князь Володимир Святославич. У 980 р. він робить спробу обновити язичеську релігію, пристосувавши її до нових умов. Оголошується єдина група язичеських богів на чолі з Перуном. Вона повинна була об’єднати в собі усіх головних «племінних» богів і забезпечити єдиний для всієї держави культ, центр якого містився в Києві під зверхністю князя.

На горбі поза «двором теремним» (тобто за межами городища Кия) Володимир будує нове язичеське капище, на якому ставить язичеських богів («кумирів»), головним з яких був Перун. Зображення Перуна було дерев’яне із срібною головою і золотими вусами. Поряд стояли зображення Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Християнський літописець з презирством пише, що кияни-язичники звали їх богами і приносили їм свої жертви («оскверняху землю требами своїми»).

Літописець не зазначає конкретного місця, де стояло капище. Відомо лише, що воно розміщувалось десь на території «города Володимира». Деяку ясність вносить літописне повідомлення про знищення капища під час введення християнства в Києві. Кумирів (або ідолів) порубали і спалили, а Перуна прив’язали до хвоста коня і