«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

— Життя зіткане з протиріч, — повторив своє улюблене Сідалковський.

— А особливо, мені здається, невірними бувають жінки, — продовжував філософствувати Адам. — І особливо гарні. Правильно я кажу?

Сідалковський похитав головою:

— Адаме, я ніколи не ображаю жінок і не принижую їх. Не раджу робити цього й вам. Жінки цього не пробачають, як італійська мафія.

РОЗДІЛ XIV,

в якому розповідається про сталі традиції, золоту монету, таємничу карту, про скарби, пригоди, боягузів та їжаків, сади Семіраміди

Коли у «Фіндіпоші», здавалося, стихли бурі і все нібито стало на свої місця, в загадковому й неприступному будинку Чудловських, що стояв, як ми вже знаємо, на околиці Кобилятина-Турбінного, події тільки розгорталися. У житті нашому часто так трапляється, коли навколо нас твориться щось незрозуміле й загадкове, ми ж не в силах нічого змінити навіть тоді, коли мимоволі самі стаємо учасниками цих подій. Так трапилося і з генералом: він усім своїм єством відчував, що з того часу, як на його подвір'я ступив оцей «мікромаршал» та завойовник Зосі, як назвав подумки зятя Філарет Карлович, тесть втратив спокій, а придбав патентований угорською фірмою трунок під назвою, котра не давалася розшифровці, — «ноксирон». Ноксирон робив свою чорну справу — заколисував на якусь годинку-другу генерала, зате зять став невсипущим. Він з ранку до вечора гасав під високими парканами тестя з заступом в руках і копав обійстя то в одному, то в іншому місці. Нащо вже спокійний і врівноважений Цербер, і той частенько поглядав на свого новоспеченого родича з наміром зайвий раз перекроїти йому штани. Це б він, безперечно, зробив, але йому не дозволяли традиції в домі Чудловських — своїх кусати заборонено.

Сам Філарет Карлович ходив по подвір'ю, наче пересувна телевежа, дивився крізь окуляри, котрі він одягав лише тоді, коли щось хотів детально розгледіти, і не спускав, як і Цербер, очей зі свого зятька.

— Що ви, до холери, тут копаєте? — запитував він, не виймаючи люльки-носогрійки з рота.

— Спушую і рихлю землю.

— Але то ще зарано. Надворі ж, перепрошую, липень. А то роблять лише навесні.

— Нічого, не завадить і влітку, — Грак знахабнів остаточно і поводився так, наче тут господарем був уже не Філарет Карлович, а він.

Здивована і наївна Зося теж не спускала очей зі свого чоловіка, але нічого заперечити не могла. Тому мовчки плакала і на роботу з'являлася з двома солідними мішками під очима. Маргарита Ізотівна в цьому знаходила підтвердження своєї тези: усім жінкам заміжжя — не життя, а пекло, і радила Зосі «оберігати себе від чоловіків».

— Усі вони бездушні деспоти й егоїсти. На світі ще немає такого мужчини, який був би гідний нас, жінок. Я всіх їх ненавиджу і не люблю.

Зося у відповідь клювала носом: сон звалював її з довгих ніг.

— Що він з вами робить? — по секрету цікавилась Дульченко, але Зося мовчала. — Я розповім про все Стратону Стратоновичу, — погрожувала вона.

— Для чого? І що ви можете йому розповісти? — перелякано схоплювалась Зося з дивана, як знервований транзитний пасажир, що болісно реагує на кожний нічний гудок чи дотик міліціонера. — Що ви можете йому розповісти?

— Я знайду що!

У цьому Зося не сумнівалася: Маргарита Ізотівна могла легко вигадувати будь-які розповіді, як і рецепти, якщо ні того, ні другого не було під руками. Тому Зося вдруге вирішила звернутися до Сідалковського, якого поважала і ставилася до нього так само набожно, як до романів про справжніх лицарів.

— Євмен продовжує копати, — повідомила вона. — Інколи закопується з головою. Тепер каже татові, що хоче в дворі мати артезіанський колодязь. Може, ви з ним ще раз поговорите? Тато дуже сердиться. Каже, що він ненормальний.

Сідалковський, поклавши навхрест руки на грудях, мовчки слухав її, хоч по всьому було видно, що не дуже уважно. Та Зося цього не помічала. Легка посмішка й гарні очі Євграфа випромінювали стільки доброти й довір'я, що Зося раптом замовкла і готова була кинутися йому в обійми (аби він їх розпростер), забутися, а водночас висушити й сльози.

— Зосю, — втішив її. — Євмен цілком нормальний. Є в нього один не дуже сучасний недолік — він любить пригоди. До речі, як і я. Він шукає золото…

— Де? У нашому саду, під фруктовими деревами?

— Уявіть собі, Зосенько. Уявіть собі. Він такий наївний, а тому і переконаний, що кобилятин-турбінівський Клондайк у вашому саду… Його трясе «золота лихоманка».

— Але звідки такі відомості? Це про тата ходять легенди, що він дуже багатий і має золото, але то неправда, Сідалковський, то вигадка. У нас тільки й золота, що на пальцях…

— Я вам вірю, Зося, але фізична праця ще нікому не шкодила. Хай Грак попрацює. Чоловік живе мрією — не розбивайте її, бо тоді прийде розчарування і проза. Повірте мені, Зосю.

Зося йому вірила.

— Незабаром він і сам заспокоїться, згадаєте мене, — кинув їй услід.

Коли за Зосею зачинилися двері, Сідалковський став у позу адмірала Нельсона перед боєм і задумався. Одразу про кілька речей. Що то за монета, яку генерал зашив у піджак? Що за карта, знайдена в генераловому льоху? Куди йти: чи негайно рушити до Чудловських, чи на перемир'я до Карла Івановича Бубона, яке збігалося з днем народженням Мацести Єлізарівни?

Непокоїла його загадкова поведінка Грака і Єви Гранат. Перший шукав скарбів, про які десь пронюхав, друга — пригод, без яких, очевидно, не могла жити. Сьогодні він мав зустрічатися з Ією і відправити листа та ліки матері у Вапнярку. Ковбик вимагав путівок і відряджень. А ще Сідалковський думав про зустріч київського «Динамо» із мюнхенською «Баварією».

У Сідалковського в голові все перемішалося, як карти в колоді. Він не знав, з чого почати й куди піти. Гра начебто почалась, але він уже встиг набрати зайвих карт. Тепер випала, здається, можливість ходити, однак він не знав, з якої саме. Карт, як і думок, було багато: усі різні — й жодної парної…

Йому згадався той вечір, коли Грак вдруге погодився занести заяву до загсу. Всі в будинку Чудловських були радісні, збуджені. Навіть вічно похмурий і загадковий Філарет Карлович скидався тоді на людину, яка поставила перед собою якусь певну мету і вже начебто досягла її. Життєрадісний і оптимістично настроєний Грак нагадував австралійську канарку, яка, нарешті, акліматизувалася, звикла до клітки і тепер почала витьохкувати курським солов'єм.

Філарет Карлович, п'яний від щастя чи від коньяку, нахилявся весь час до вуха Сідалковського і шепотів йому напівнатяками, що він про все здогадується: Сідалковський,