Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

Запалу тишу не порушувало нічого: машини, ніби змовившись, саме в цей момент трасою туди-сюди не їхали, пташки не співали.

— Пускайте його! — так само пошепки вигукнув Максим, розуміючи — щось відбувається не зовсім так, як мусить.

Сєва з Бабкіним розтиснули пальці, звільнивши лікті Марселя. Почесний гість, скориставшись нагодою, нарешті почав виконувати необхідний ритуал — відламав засмажену скоринку від хлібини, вмочив її в сіль, кинув до рота, прожував, передав коровай Бабкіну, окремо солонку — Присяжному. А тоді в якомусь невідомому пориві широким кроком подолав відстань між собою та дівчинкою, підхопив її на руки і поцілував.

Дівчинка в національному українському вбранні нарешті дала волю справжнім почуттям — задригала ногами так, що з лівої ноги злетів білий сандалик, і заплакала в голос.

Вирішивши — вона боїться впасти, Мерсель замість того, аби поставити дівчинку на ноги, стиснув її своїми ручиськами ще сильніше.

Дівчинка заверещала так, наче побачила павука в кутку над своїм ліжком.

— Постав її! — не стримався Бойко.

Почувши це, хтось із дорослих так само не стримався — реготнув.

Марсель нарешті поставив дівчинку на тверду землю. Вона крутнулася дзигою і побігла до гурту. Та назустріч їй, розсунувши ряд інших дівчаток, виступила сувора жінка, дуже схожа на типового директора школи, нахилилася до переляканої, щось їй коротко наказала. Після чого дівча витерло сльози, повернулося і так дзвінко, як могло, вигукнуло:

— Ласкаво просимо, дорогі гості, на нашу прекрасну Полтавщину!

Очевидно, ця фраза заздалегіть служила командою: не встигла дівчинка замовкнути, як на диво стрункий хор решти дівчаток затягнув арію Наталки-Полтавки з однойменної опери Івана Котляревського. Дівчачий хор обмежився одним куплетом, гості чемно поплескали в долоні, і нарешті офіційна частина зустрічі закруглилася.

Дорослі повели дівчаток до автобуса, по дорозі заспокоюючи потерпілу, а до гурту приїжджих підійшов чоловік середніх років, коротко стрижений і, так само не зважаючи на спеку, офіційно вдягнений. Хоча з усіх присутніх тут йому костюм пасував найменше — чоловікам із зовнішністю виконробів офіційно-діловий стиль одягу взагалі не пасує.

— Григорій Боженко, — той, заради кого все закрутилося, по черзі потиснув гостям руки, починаючи з Марселя. — Ну, хлопці, як доїхали?

— А чого? Нормально доїхали, — відповів за всіх Зубок. — Пісень співали…

— Так, народ у нас любить поспівати. — пояснив Боженко синові американського мільйонера так, наче вибачався перед негром за всю Україну. — Нічого, ще поспіваємо, ввечері, — і вже до Зубка: — Там Чортів таку діяльність розгортає — мама дорогая! Так, люди, давайте, значить, хто у нас є хто.

— Костянтин Бабкін, — назвався Костя і, подумавши, додав: — Петрович.

— Костянтин Петрович Бабкін, помічник народного депутата…, — включився Зубок. — Ну, я вам казав по телефону, кого саме, тільки ж просили не афішувати, гм…

— Та воно понятно, що просили. Нікому не скажу, але сам знаю. Не поб'ємося, всі ми українці.

Боженко перевів погляд на Присяжного.

— Це ось Всеволод Присяжний, — представив Зубок.

— А по-батькові? — поцікавився Григорій.

— Це зайве, — поважно відповів той. — Ми в партії за демократичні форми спілкування. Можна просто Сєва.

— Це у вашого шефа брат — віце-президент компанії «Релакс-фуд»? — поцікавися Боженко, хоча прекрасно знав відповідь. — Мережа мультиплексів та ресторанів швидкого харчування в Києві, Харкові, Донецьку, Єнакієвому…

Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі — при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив:

— Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо…

— Поговоримо, поговоримо! — в тон йому відповів Боженко.

Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно — старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики.

— Це — Максим Бойко! — поспішив представити друга Зубок. — Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку…

— Пише собі — хай пише, — як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. — Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо.

Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули — зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування.

— Ну, і наш гість із міста Чикаго, — офіційним голосом представив Зубок. — Марсель Вашингтон, член ради директорів…

— Правильно казати — Уошингтон…, — встряв Бойко.

Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою.

— Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі — добренні члени! Я — Гриша, Грицько, коротше!

Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба.

— Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже!

— Там — це де? — поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик.

— Не знаю, — знизав плечима Коля. — Там…, — він непевно махнув рукою перед собою.

Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив:

— Чого це тебе так понесло?

— Ти про що? — не зрозумів Зубок.

— Про Чикаго. Чому Марсель — із Чикаго?

— Вирвалося…, — Зубок знову знизав плечима. — Так… Просто… Хіба не все одно, звідки він з Америки? Думаєш, у нас тут хтось покаже на карті оте їхнє Чикаго?

Максим замовк — крити не було чим. Єдине, чого йому хотілося зараз, крім чергового кухля холодної води — аби вони всі в якійсь момент не почали перегравати.

А ось господарі міста, готуючись до зустрічі двох помічників депутатів Верховної Ради України і одного сина американського мільйонера, чий батько, за чутками, наближений до самого Барака Обами, явно перегравали.

Коли невеличкий кортеж в'їхав до цетру містечка і зупинився біля будівлі мерії, грянув духовий оркестр. Музиканти розташувалися на величезних сходах, побудованих, очевидно, в ті часи, коли сьогоднішня будівля з