Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
Максим вирішив устрявати в гру. Адже саме зараз робити йому особливо не було чого. Влітку в Києві навіть для журналіста «Фокусу-плюс» наставав мертвий сезон, ти більше, якщо цей журналіст відправлений у відпустку за власний рахунок.
У Бабкіна з Присяжним теж азартно світилися очі. Свою роль грало і те, що діяти треба за межами Києва, де їх точно ніхто не знає і ніколи потім не знайде. Але реально останнє слово тут мав Костя Бабкін.
Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін — єдиний, в кого був знайомий негр.
Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту.
— Бабкін його на роботу влаштував, — пояснив Сєва.
— Ти не перекручуй фактів, Сєвич, — поправив Костя. — Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати…
— Коротше, — знетерпелився Зубок.
— Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того…
— Годиться? — запитав Максим.
— А він того… справжній? — для чогось поцікавився Зубок.
Колеги багатозначно перезирнулися.
— Можеш пальця послинити, — серйозно відповів Бабкін. — І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити — я в Штатах побував, — і для чогось додав: — Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі — теща такого зятя не прийняла.
— Расові забобони, — вставив Сєва.
— Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, — зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. — Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера?
— Чого ж сином? — озвався Сєва. — Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером.
— Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? — Максим усім корпусом розвернувся до нього.
— Майкл Джексон, — спокійно відповів Присяжний. — Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів?
— Прокинься, Сєвич! — Бойко не мав жодного бажання жартувати. — На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс?
Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною.
— Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, — вів далі Максим. — А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?
4
Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди.
Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому — абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України.
— Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? — дещо агресивно запитав він. — Сєвичу все одно!
— А мені не все одно! — пішов на принцип Максим.
— Так і мені не все одно!
— Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, — не здавався Максим.
— Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, — виправдовувався Бабкін дещо агресивно. — У виборчому штабі добре платили, і головне — не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати!
— Бачиш! Я навіть такого досвіду шарованки населення не маю! — Бойко стояв на своєму.
— Добре, — спокійно мовив Бабкін. — А чий Марсель?
— Тобто?
— Ну, без кого справа не вигорить? Без Марселя!
— Справа не вигорить для всіх! — втрутився Сєва. — Через твої дурні принципи, Бабкін, ми бабки зараз втрачаємо!
— А чого це — мої дурні принципи? У Бойка що, принципи розумніші?
Справа могла закінчитися, толком не почавшись. Розуміючи це, Зубок із добродушною розважливістю, характерною для мешканців Полтавщини, включився у розмову і легко помирив колег.
— Мужики… Костя, Макс… Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму.
— І що? — підозріло глянув на нього Бабкін.
— А те, що я готовий з кимось поділитися належним мені гонораром. З тим, хто буде менш упертим і готовим до конструктивного діалогу.
— Просто Соломонове рішення! — розвів руками Максим. — Тільки врахуйте: я, мужчини, навіть за додаткову плату не погоджуся
