Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Правда, залишався ще Краухард. Я завжди міг повернутися туди і залишитися назавжди — похмурий край не вперше ховатиме когось від решти світу. Піти і стати ніким, сільським алхіміком, механікусом в поселенні на двадцять дві хати, поважаним мешканцем машинного двору, який ніколи ні залишає свої володіння більше, ніж на тиждень. Чи зможу я повторити «кар’єру» дядька Горгона, встигнувши скуштувати стільки всього в широкому світі?
Телепатії не існує, але всі люди, напевне, в чомусь емпати — дивлячись на мою спокійну (я двічі перевіряв у дзеркалі) фізіономію, студенти намагалися не починати розмов, навіть близько не стояти. Коли заняття в Університеті закінчилися, алхіміки-одногрупники порснули від мене у всі боки, як однойменні електричні заряди — найкоротшою траєкторією. Ну і пофіг. До зустрічі з некромантом залишалася доба, треба було терміново вирішувати — тікати чи залишатися.
Я дійшов до квартири, привів себе в порядок і перевдягнувся у свій найкращий костюм, навіть черевики напуцував, як на прийом до дядька Чвертки. Час прикидатися кимось іншим закінчився, або вони приймають мене таким, який я є, або би розбігаємося. А почнемо ми з міс Кевінахарі, як з найщуплішої.
Робочий день ще не закінчився, в поліцейському управлінні панувала ділова суєта. З властивим їй демократизмом, емпатка вибрала кабінет в так званому «новому крилі», поділеному між співробітниками НЗАМПІС і кримінальною поліцією — хай і не так шикарно як на поверсі начальства, зате всі вигоди, світло, ліфт. Це останнє, ліфт, приваблювало мене тут найбільше, викликаючи незадоволення у ліфтера. Йому що, шкода покатати людину? Але мужик комизився і відмовлявся везти пасажирів донизу, посилаючись на якісь дурацькі правила, а перевірити правдивість його слів у мене якось все не доходили руки.
Прослизнувши всередину заповітної кабінки, я назвав останній, п’ятий поверх і з задоволенням прислухався до скрипіння лебідки і до гудіння добре налагодженого механізму. Ліфтер не став робити проміжних зупинок — все одно ніхто не зайде. Репутація! В установі, половина якої працювала з чорними магами, а якась частина ними була, мене ще жодного разу не штовхнули ліктем і не облаяли. Ось така ось культура спілкування!
Кевінахарі була у себе. Мені завжди було цікаво, що робить емпатка, коли залишається на самоті, виявилося — веде записи (напевне, складає детальні досьє на всіх, з ким встигла поспілкуватися того дня). Я вломився всередину, не постукавши, Кевінахарі подивилася на мене поверх окулярів у важкій роговій оправі і одразу же виконала необхідні дії — відклала набік перо і зсунула масивний гросбух на край столу.
— Щось трапились, Томасе?
— Так! Трапилося страшне, — у мене вичерпалося терпіння, і це справді жахливо. — Ви знаєте, що зі столиці з’явився якийсь довбаний некромант і домагається мене? Я — пристійний чорний, я поважаю закон, — ну, більшу частину часу, — і не займаюся забороненими кримінальним кодексом речами!
Принаймні — систематично.
— Розумію, — емпатка бадьоро вибралася з-за столу, — за мною!
І вона стрімко вилетіла з кабінету. Тепер для того, щоби сказати щось іще, мені треба спочатку було її наздогнати.
Ми скотилися сходами і промчали пару переходів, досягнувши кабінету Сатала найкоротшим можливим шляхом. Старший координатор, не очікуючи грози, сидів і мирно вивчав якісь папери.
— Скільки можна? — трагічно сповістила емпатка одразу з порогу, спритно протягуючи до кабінету і мене (от без чого я би вже точно обійшовся). — Я працюю, кручуся, як білка в колесі, а вони одне одному нерви пилять! І всі мої труди псові під хвіст!!
— Е-е, Рона, — почав було Сатал, але продовжити емпатка йому не дала.
— Я тридцять років Рона!!! — вереснула вона, з сомнамбулічною точністю падаючи в крісло для відвідувачів, в голосі її стояли сльози.
Ой, йо… У білої, видав, істерика, а це тобі не палець показати. Я спробував прикинути, як би, не втрачаючи гідності, вшитися звідси нафіг.
— Якщо ти прямо зараз не поясниш хлопчикові ситуацію, я сама все розповім! — похмура пригрозила Кевінахарі.
Тут у мене аж вуха настовбурчилися. Одкровення емпата?
— Не треба! — швидко зорієнтувався Сатал. — Я сам.
Старший координатор кивнув мені на стільця (вільного крісла більше не було). Деякий час ми, мовчки, дивилися одне на одного через стіл. Кевінахарі дістала з кишені хустинку і стала беззвучно лити в неї сльози. Маг зиркнув на неї як на сумнівну пентаграму — активувати вдалося, а що далі…
— Інегрніка в небезпеці, — суворо повідомив він, — твої особливі можливості потрібні країні. Розумієш?
— Ні, — похмуро відгукнувся я, — студенти Університету мають бронь.
І не підлягають призову на службу навіть під час війни, тому що від алхіміка набагато більше користі в тилу, а чорних магів на передовій завжди як собак нерізаних.
— Не хочеш допомогти рідній державі?
— Хто такий цей «держава» і яким боком він мені родина?
Старший координатор насупився. Ну, кльово! Патріотично-налаштований чорний маг — спектакль в інтер’єрі. Хоча, після нежитя з мораллю я був ладен повірити в що завгодно.
Кевінахарі оглушливо висякалася. Сатал здався.
— Ну, добре, — зітхнув він, — слухай сюди! Кількість зареєстрованих потойбічних феноменів сильно коливається з часом.
Я кивнув:
— Так, мені дядько розповідав. Раніше було гірше.
— Не те! — відмахнувся Сатал. — Дивися ширше. До появи НЗАМПІС статистики проривів ніхто не вів, а «ліпше-гірше» — поняття суб’єктивні. Коли аналітики сподобилися роздивитися дані за сто років, виявилося, що частота прояву усіх груп феноменів невпинно росте. Причому, не лише в нас, в Каштадарі картина та ж сама. Років п’ятнадцять тому був незрозумілий спад, але тепер усе стрімко компенсується. Перед експертами поставили питання про довготривалі прогнози.
Сатал глибокодумно підняв пальця, і я зрозумів, що він і справді розкриває мені якийсь секрет.
— Наші вчені схитрилися і виявили, що мають місце довгі хвилі. Останній мінімум був чотириста років тому, якраз перед правлінням короля Ґірейна. Чув про такого? Спочатку теж всі були щасливі, а потім Інгерніка чудом вціліла.
Я кивнув — якраз у ті часи
