Примхлива мрія - Agrafena

Мені здається, ще трохи – і я грюкну якимсь келихом у стіну.

– Тож мамі не зізналися, що знайшли її, щоб вона не втекла разом зі мною? – зло прошипіла я.

– Чому ти така недовірлива та підозріла? – похитала головою Анастасія. – Ніхто не збирався тебе силоміць нікуди закидати. Хоча ти дуже важлива для нашого клану, силою ніхто тягнути тебе не став би.

– Силою не тягнули б, але все одно забрали б – як це розуміти? А якби я категорично відмовилася, як то кажуть, міняти місце проживання? Підозри тут ні до чого. Це ти щось не те кажеш. То як тоді?

– Ну... одного разу ти б захотіла відвідати батьківщину своєї матері, – невизначено промовила Анаїд.

– Не впевнена.

– Ось невгамовна, – сердито видихнула свекруха, – і підбираєш же питання!

– Ага, підбираю, – кивнула, – і чекаю правдивих відповідей.

– Добре, – Анастасія знову рішуче кивнула, як і раніше, – у таких ситуаціях розрахунок будується на тому, що жінка піде за коханим куди завгодно, навіть до іншого світу.

– Привіт, будь ласка! А звідки така впевненість, що я покохаю Пашку?

– Ну, – свекруха скромно опустила очі, – мій син дуже гарний.

– Дуже, – глузливо погодилася я, – ще й надзвичайно скромний. Як і його мама.

– Не смішно, – Анаїд зобразила найглибшу образу. – Будеш стверджувати, що це не так?

– Не буду, – зітхнула я, – але це нічого не означає. Якби любили тільки гарних, то й людей на землі вже не залишилося б. Чи чула ти колись у нас: "Не по хорошому милий, а по милу хороший"?

– Ні, здається, не чула. І що це означає?

– Люблять не за вроду. Можна полюбити такого, що трохи красивіше крокодила, а красеня писаного ненавидіти до глибини душі. Якщо любиш усім серцем, то твій обранець здається тобі найкращим!

Анастасія мовчки дивилася на мене, чекаючи продовження моєї палкої промови.

– Чоловікові не обов'язково бути гарним. Чоловікові обов'язково бути чоловіком. Ну, якось так, – закруглилася я, зрозумівши, що приклад не дуже вдалий у цьому випадку. Незважаючи на зовнішній глянець, у відсутності мужності Павла навряд чи хтось зможе звинуватити, – то що?

– Що що?

– Що з тим, якби Павло мені не сподобався?

– Тоді, може, сподобався б Слай, – мої брови з подиву підвелися, – або Талор. А може, Тоніро припав би тобі до душі? Хлопець ледве пережив смерть своєї пари. Якби не маленька дитина, то невідомо, що з ним було б. А ще...

– Не зрозуміла, – я вже від подиву кліпала очима, як чиста блондинка, виправдовуючи свою наполовину блондинисту зачіску, – мені що, збиралися влаштувати ярмарок наречених???

– Вроді того, – невдоволено скривилася моя співрозмовниця. – Хлопці лише раді були б спробувати щастя. Комусь все одно пощастило б.

Я витріщилася на Анастасію. Ось це поворот! Виявляється, я – завидна наречена, якщо черга з чоловіків мало не вишикувалася біля порога мого будинку.

Уявила довгу змійку наречених, що йшла кудись у захмарну далечінь, і розвеселилася.

– Не смішно, – повторила Анастасія.

– Невже? – Спробувала зробити серйозний вираз обличчя, але знову розсміялася: – Методи у вас, звичайно, суперські. Це ж треба таке вигадати? А якби потім виявилося, що я чиясь пара?

– Ось потім і вирішували б...

***

Я й зараз усміхалася, згадуючи нашу розмову з Анастасією. Але усмішка швидко зникла, коли мій погляд зупинився на екзотичній рослині, подарованій мені казковим садівником.

Річ у тому, що уві сні, який мене налякав своєю реалістичністю, я бачила Тимдора. Терунець, щиро посміхаючись, простягнув мені руку і сказав: «Візьми, це тобі знадобиться». Що саме це було і як виглядало, я так і не зрозуміла.

Більшу частину минулої ночі я сумлінно намагалася виспатися.

Але не тут-то було.

Щойно я починала провалюватися в сон, як тут же намагалася спертися спиною на відсутні чоловічі груди. Хотіла відчути дотик міцних рук до своїх плечей, ніжні лагідні погладжування по всьому моєму тілу, яке відразу починало горіти і плавитися, тільки-но я згадувала божевільну ніч з Нарідісом.

Коротше, мені потрібен був чоловік. І не просто якийсь там гіпотетичний мужик, а той блакитноокий і білявий нахабник, який обманом змусив мене стати його дружиною. Мені потрібен був Павло. І де його чорти носять, коли він мені такий необхідний?

Кілька десятків разів перевернувшись зі спини на живіт і назад, я сповзла з ліжка і потяглася на кухню.

Гаряче молоко з медом завжди мало на мене заспокійливий і легкий снодійний ефект. Сподівалася, що і цього разу допоможе.

І воно допомогло. Можливо, втома взяла верх, але я дійсно розслабилася, задрімала й ніби потрапила в якийсь дешевий детектив. Все виглядало настільки реалістично, що я зазнала справжнього шоку, який змінився всепоглинальним страхом за своє життя. І не лише своє.

Мене викрали.

Як це сталося, мій сон не показав. Я знала лише, що мене несли, тягли за руку, щоб я йшла за викрадачем, а потім переміщували через якийсь портал.

Коли нарешті ми дісталися до місця призначення, мені розв'язали руки та заштовхнули у приміщення. За спиною гучно грюкнули двері, і я почула чіткий звук повороту ключа в замку.

Замкнули. Ну, хто б у цьому сумнівався? Секунду-другу я стояла нерухомо, потім різко стягнула пов'язку з очей і озирнулася.

Та-а-ак... не готель Рітц. І взагалі не готель.

Напівтемна кімната з забитими вікнами була гнітючим видовищем: меблів майже не було, лише обшарпані полиці, завалені якимось мотлохом. Пил і сміття товстим шаром вкривали підлогу. Колись побілені стіни тепер стали брудно-сірими й вкрилися тріщинами.

Мабуть, цей будиночок давно вже покинули його господарі.

Якщо мене так спокійно залишили тут одну, то, мабуть, поруч нікого немає. Отже, кричати і кликати на допомогу абсолютно марно.

Тому я вирішила не витрачати даремно голосові зв'язки. Вони можуть знадобитися, якщо виникне зручний момент, коли поруч опиниться хтось із сторонніх людей. Тоді можна буде спробувати привернути чиюсь увагу.