Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс
— Апокаліпсису не буде, — вигукнув Реджинальд. — Зараз просто... період коригування. Люди — королі драм. — Але коли він це сказав,йому згадалася Патриція, яка нависла над його ліжком о четвертій ранку, з непевністю у хриплому голосі, який зовсім не відрізнявся від страху. І він знову задався питанням: проти кого?
* * *Кожен камінь, кожен листочок плюща, кожне з яскравих вікон у Еліслі відхиляло присутність Дянти. Трава в центрі Хекса накинулася на неї. Товсті мармурові колони Великого Будинку підтягнулися, як магістрати, зневажаючи її. Вузькі ворота Малого будинку, схоже, скрипіли, щоб позбавити її входу. Каплиця стискала гранітні та заплямовані кулаки, суглоби яких були вкриті шипами горгулій. Велика біла плита у житловому крилі Хекса виявилася непрозорою і туманною. Всі шість боків шестигранника роздувалися ворожістю. Цілителі побудували це місце століття тому, і тут ніхто не зневажав чистих цілителів. Дянта не повернулася до Еліслі, їй дозволили покинути школу, і це було гірше, ніж вона боялася.
Вона захотіла повернутися і втекти, але їй довелося би добряче поблукати у лісі, перш ніж досягти якоїсь дороги. Замість цього вона змусила себе до прогулянки по гострих камінцях до Великого Будинку, де на неї чекали у Формальному залі. Вона начарувала собі тонке чорне плаття з жовтою позолотою і горностаєвим коміром, огорнувши себе міцніше проти раптового холоду. Чому вони забажали її присутності, коли вона нарешті почала будувати своє життя без магії?
Дянта знайшла вільне місце у Формальному залі, у віддаленому, наскільки це було можливо, кутку від Високого столу. Портрети мертвих чаклунів натовпом дивилися з темних стін, а люстри тремтіли над головою. Вони подали якийсь рибний стіл, де риба та картопля мали однакову м'яку консистенцію. Хтось намагався зав'язати невелику розмову, але Дянта нахилила голову і вдавала, що їсть.
Як тільки Дянта подумала, що її випробування не можуть стати ще гіршими, зовні у коридорі почувся галас, і до них увірвалася дюжина людей, у костюмах і накрохмалених сукнях, співаючи мадригали. Трахані мадригали. Чи існувала більш неприємна тенденція у всьому всесвіті? Довірся хіпстерам, і ті навіть колапс цивілізації зроблять нестерпним. Це було схоже на рекламні ролики епохи Відродження, написані вбивцями дружин та жахливими сталкерами. Дянта бажала кричати, заглушити їх непристойностями, закидати їх рибою.
Хтось поклав їй на стіл конверт,Дянту запрошували прийти до Верхньої спільної кімнати після хересу.
UCR не був гніздом розкоші, як інші студенти завжди уявляли собі. Тільки кімната з червоного дерева з сімома шкіряними кріслами і малиново-жасминовим килимом. Стеля була з дерев'яною сіткою, як і стіни. Все було охайно і правильно, тому що це був Еліслі Холл.
Чиясь рука потяглася до хересу, як і рука Дянти, і вона впізнала тонке біле зап'ястя ще до того, як побачила обличчя Патриції Дельфіни. Патриція виглядала майже як дитина, яка прагне бути дорослою. Вона не стала передчасно старою, як Дянта. Патриція посміхнулася, вона справді посміхнулася до Дянти.
Наповнений наполовину бокал з хересом нахилився у руці Дянти, коли Патриція наливала їй, загрожуючи зруйнувати бездоганний килим. Патриція допомогла руці Дянти стати стійкіше. Дянта боролася з бажанням хлюпнути хересом у обличчя Патриції. Замість цього вона дивилася на свої ноги.
— Так дивно, коли повертаєшся туди, де довго не була, — сказала Патриція. — Схоже на те, ніби починаєш жити з того моменту, коли залишила це місце, ніби ми тільки вчора були тут. Це як заклинання, що робить нас молодшими або старшими. Рада бачити тебе тут.
Ні, Патриція дійсно змінилася — вона перетворилася, як Бодхісаттва, або джедай, і перестала бути неприборканою, якою її пам'ятала Дянта. І за невеликою посмішкою вгадувався підземний смуток озера. Можливо, їй було сумно бачити, що сталося з Дянтою.
— Я знаю, чому ти тут, — сказала Дянта Патриції. — Але я не знаю, навіщо їм потрібна я.
— Чому я тут? — Патриція зробила великий ковток, залишивши слід кольору лави на склі.
— Ти блудна дочка. Вони повертають тебе у школу, показуючи цим, що можуть тобі пробачити.
— Ти відчуваєш себе вигнанкою, але мене вони не вигнали, — сказала Патриція. — Насправді ти сама себе вигнала.
— Можеш вибирати таку точку зору, яка тобі подобається. — Дянта відвернулася.
Патриція поклала руку на передпліччя Дянти — всього кінчики трьох пальців — і це було як найгостріший статичний заряд. Дянта відчула себе так, ніби отримала дозу екстазі. Тепла, невимушеності. Цього колишня Патриція робити не могла.
— Що ти зробила? — запитала вона. Всі в кімнаті дивилися на них. Рука Патриції була давно знята, але Дянта все ще тремтіла.
— У нас небагато часу, все швидко змінюється, — сказала Патриція у вухо Дянти з тихою чіткістю. — Ти перетворила свою провину на обурення, бо це здавалося найлегшим виходом. Ти не зможеш рухатись далі, поки не повернешся до ірраціонального почуття провини, а потім до прощення самої себе.
Раціональна частина свідомості Дянти підказала їй, що цей аналіз був надто простим і прямолінійним, але вона відчула, що кивнула, приймаючи його. За ними спостерігали, хоча ніхто інший
