Джинґо - Террі Пратчетт

Ваймз скоса зиркнув на капітана. 

— Його це дуже зачіпає, сер. Він каже, що немертві, виявляється, просто не розуміють усіх труднощів патрулювання в багатоживному суспільстві, сер. 

«Люди добрі, — думав Ваймз, — я б так само вчинив. Але тільки тому, що я не добра людина. А Морква добрий, настільки добрий, що йому можна медалі за це давати, він би не посмів…» 

А ще він знав, що ніколи не дізнається. За невинним поглядом Моркви ховалися сталеві двері. 

— Це ти його найняв, правда? 

— Аж ніяк, сер. Ви його найняли, сер. Ви підписали розпорядження про його вступ, обмундирування і патрулювання, сер. 

Ваймз знову згадав купу паперів, підписаних нашвидкуруч. Але він їх точно підписав, і їм справді бракувало людей. Це мусив бути він… 

— Між іншим, будь-хто зі званням сержанта і вище має право наймати, сер, — кинув Морква, ніби читаючи його думки. — Це зазначено в Загальних положеннях. Сторінка двадцять два, сер. Прямо під плямою від чаю. 

— І скількох же ти… найняв? 

— О, всього пару людей. Але нам досі бракує рук, сер. 

— То через Реджа. В нього вічно відвалюються руки. 

— Може, скажете їм пару слів, сер? 

Ваймз глянув на зібране… так би мовити, збіговисько. Іншого слова не було. Тобто було, і чимало, але не гоже їх тут використовувати. Великі, приземкуваті, тлусті. Тролі з лишайником, бородаті ґноми, глиняна постать ґолема констебля Дорфла, що нависала згори, немертві… він до сих пір був не до кінця певний, чи під цей термін підпадає капрал Анґва, кмітлива дівчина і за потреби дуже корисна вовчиця. «Безпритульники й приблуди», — сказав якось Колон. Безпритульники й кляті приблуди, бо нормальні люди не стають копами. 

Формально на всіх була уніформа, тільки в кожного різна. Просто всіх зігнали до арсеналу підібрати щось на себе, і, як результат, перед ними стояв ходячий історичний експонат: «Еволюція шоломів дивацької форми». 

— Ем… пані та панове… — почав він. 

— Увага, будь ласка, говорить командор Ваймз! — заревів Морква. 

Ваймз зустрівся поглядом із Анґвою, яка сперлася до стіни. Вона безпорадно закотила очі. 

— Так, так, дякую, капітане, — знітився Ваймз. Він повернувся до масового стовповиська найкращих представників Анк-Морпорка. Він розтулив рота. Якусь мить витріщався. А тоді стулив рота і самим лише кутиком промовив: — Що то за прищ на голові в констебля Флінта? 

— Це стажер констебль Кузька Сваєрс, сер. Він любить залазити якомога вище. 

— Але він гном! 

— Правильно, сер. 

— Ще один з ваших? 

— Наших, сер, — виправив його Морква, знову вдавшись до свого докірливого тону. — Так, сер. Із минулого тижня закріплений за Відділком на Балацькій вулиці. 

— О, люди добрі… — пробубнів Ваймз. 

Кузька Сваєрс спіймав на собі його погляд і відсалютував. Він мав п’ять дюймів заввишки. 

Ваймз спробував відновити свій психічний баланс. Довгов’язі, низенькі й високі… безпритульники й приблуди, як і всі ми. 

— Я вас ненадовго затримаю, — почав він. — Ви всі мене знаєте… ну, більшість із вас, — додав він, скоса глянувши на Моркву, — і я не люблю довго говорити. Втім, я переконаний, ви всі помітили, як ситуація з Лешпом сколихнула наших людей. Скільки точиться балачок про війну. Що ж, війна — не наша турбота. Війна — турбота солдат. А нашим завданням є підтримувати мир. Дозвольте вам дещо показати… 

Він відійшов і ефектно дістав щось із кишені. Принаймні так було задумано. Натомість, він із тріском видер щось, заплутане в підкладці. 

— Ай… прокляття… 

Він витягнув із порваної кишені блискучий чорний шмат дерева. З великим срібним навершям. Вартові зацікавлено витягнули шиї. 

— Пару… ем… пару… — Ваймз добирав правильні слова. — Пару тижнів тому до мене з палацу прийшов один чоловік. І дав мені цю кляту штукенцію. На ній пише: Візнака капутана Варти, міста Анк-Морпорк. Ви знаєте, що вони ніколи нічого просто так не викидають з палацу. 

Він неуважно помахав палицею, що була на диво важка. 

— Погляньте, на наверші є емблема. — Тридцять вартових силкувались її розгледіти. 

— І я подумав… я подумав, лишенько, я тепер маю це носити? А тоді подумав, і ще подумав, та ні, все збігається, хоч раз у житті хтось все правильно зрозумів. Це навіть не зброя, це просто річ. Вона не для використання, а просто так, аби було. Ось для чого вона. Те саме стосується уніформ. Розумієте, солдату потрібна уніформа, щоб зливатися з частиною натовпу інших частин в однакових уніформах, але форма поліцейського потрібна для того… 

Ваймз затнувся. Судячи зі спантеличених облич перед ним, він будував картковий будинок на хиткому фундаменті з кількох карт. 

Він кашлянув. 

— Хай там як, — він продовжив, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що останні двадцять секунд потрібно забути, — наше завдання полягає в тому, щоб люди припинили боротьбу. Зараз таке коїться на вулицях. Ви вже, мабуть, чули, що вони знову формують полки. А мирне населення за бажання може до них приєднатися. Але ми не будемо збирати юрбища. Містом шириться вкрай неприємна атмосфера. Не знаю, що то буде, але нам треба бути напоготові, коли воно станеться, — він окинув оком кімнату. — Ще одне. Завтра до нас у місто прибуває новий хапонський посланець, чи як його там. Не думаю, що Гільдія найманців щось планувала з цього приводу, але сьогодні ввечері ми пройдемося маршрутом, яким ітиме чарівнича процесія. Гарне завдання для нічної зміни. А сьогодні ми всі працюємо в нічну зміну. 

Вартові хором застогнали. 

— Як казав один мій сержант, якщо ви не розумієте жартів, не треба було пхатися у Варту, — мовив Ваймз. — Спокійно обійдемо будинки, посмикаємо за дверні клямки, провітримо трохи уніформи. Як у старі добрі часи. Є якісь запитання? Добре. Всім спасибі за увагу. 

Вартові полегшено завовтузилися, бо до них дійшло, що вони можуть бути вільні. 

Морква став аплодувати. 

Але не так, як середній клас підбиває низи аплодувати вершкам суспільства[4]. Він робив це щиро, і від цього було ще гірше. Кілька нових, більш піддатливих констеблів підхопили оплески, і тоді так само, як дрібні камінці тягнуть за собою обвал, кімнату заповнив звук гуманоїдів, що плескають долонями в долоні. 

Ваймз дивився на те все з-під лоба. 

— Як натхненно, сер! — похвалив його Морква, коли аплодисменти переросли у грім. 

Дощ заливав вулиці Анк-Морпорка. Наповнював ринви і, виливаючись через край, звіювався з вітром. Він був солоний на смак. 

Повилазивши з денного мороку, ґорґуйлі обсіли всі карнизи й вежі і, розпростерши вуха та крила, мов те сито, виловлювали з дощу все їстівне. Дивовижно, що тільки не падало в Анк-Морпорку. Опади з дрібної рибки та жаб були доволі звичним явищем, а ось ліжкові каркаси вже викликали запитання. 

Полотно води хльостало крізь діряву ринву, заливаючи вікно Оссі Бруньки, який сидів на своєму ліжку, бо в кімнаті не було стільців — ба більш, там не було жодних інших меблів. Та він цим поки не переймався. Може, за мить він неабияк розсердиться. Хоча, певно все-таки, ні. 

Не те щоб Оссі був вар’ятом. За словами друзів, він був тихенький, замкнутий у собі тип, лишень вони такого не казали, бо ніяких друзів у нього не