Джинґо - Террі Пратчетт
Він не був дурний. Він чимало розмірковував. Іноді міг годинами сидіти в роздумах, просто втупившись у стіну навпроти, де ночами стікав дощ, малюючи мапу Хапонії.
Хтось загрюкав у двері.
— Пане Брунька? У вас є совість?
— Я трохи зайнятий, пані Тринько, — він відмахнувся, засунувши лук до журналів під ліжком.
— Я стосовно оренди!
— Слухаю, пані Тринько?
— Ви знаєте, які в мене правила!
— Я вам завтра заплачу, пані Тринько, — пообіцяв Оссі, дивлячись на вікно.
— Або ви заплатите до полудня, або вам доведеться піти!
— Так, пані Тринько.
Він чув, як вона знову загупала сходами вниз.
Неквапливо полічив до п’ятдесяти, а затим потягнувся рукою під ліжко і знову дістав звідти лук.
Анґва патрулювала з Ноббі Ноббсом. Не найкраща комбінація, але Морква робив обхід, а Фред Колон, відповідальний за розклад патрулів, у такі ночі дивом отримував наряд на роботу з документами в теплі та затишку. Тож розпарованих партнерів звели разом. Просто жахлива ідея.
— Можна, я дещо скажу, міс? — озвався Ноббі, поки вони смикали за клямки і розмахували ліхтарями в темних провулках.
— Слухаю, Ноббі.
— Це питання особисте.
— О.
— Я би у Фреда запитав, але він не зрозуміє, а ви зрозумієте з огляду на те, що ви жінка. Принаймні майже завжди. Без образ.
— Що тобі треба, Ноббі?
— Це стосується моєї… сексуальної природи, міс.
Анґва нічого не сказала. Краплі дощу тарабанили по шолому Ноббі, який погано на ньому сидів.
— Гадаю, настав час поглянути їй прямо в очі, міс.
Анґва вкотре проклинала свою надміру бурхливу уяву.
— І, ем… як ти збираєшся це зробити, Ноббі?
— Ну, я замовив усяке. Там креми і всякі штучки.
— Креми, — беземоційно повторила Анґва.
— Які треба втирати, — послужливо мовив Ноббі.
— Втирати.
— І вправлятися зі спеціальною…
— О боги…
— Перепрошую, міс?
— Що? А… Я про дещо інше подумала. Продовжуй. Вправлятися?
— Ну та. Щоб накачати біцепси.
— А, вправлятися. Справді? — в Ноббі не було навіть натяку на м’язи. Насправді, їм не було на чому триматися. Теоретично в нього були руки, що звисали з плечей, але не більше.
Нажахана цікавість узяла гору над нею.
— Нащо, Ноббі?
Він сором’язливо потупив очі.
— Ну… бо… розумієте… дівчата і все таке…
На її здивування, Ноббі почервонів.
— Хочеш сказати, що… — почала вона. — Ти хочеш… ти шукаєш…
— О, не в цьому справа… просто коли хочеш зробити все правильно, тоді… тобто ні, — з докором мовив Ноббс. — Я хочу сказати, що з віком думаєш про те, що пора би взятися за розум, знайти того, з ким ітимеш за руку горбистими стежками життя… Чому у вас рот розтулений?
Анґва різко його стулила.
— Щось я ніяк не зустріну свою дівчину, — мовив Ноббі. — Нє, я-то зустрічаю дівчат, та вони, коли мене бачать, зразу ж тікають.
— Незважаючи на крем.
— Атож.
— І вправляння.
— Так.
— Що ж, бачу, ти ґрунтовно підійшов до цього питання, — почала Анґва. — Поняття не маю, що ти робиш не так, — вона зітхнула. — А як у тебе справи з Витримкою Торочкою? Із вулиці В’язів.
— У неї дерев’яна нога.
— Що ж, тоді… Правда Пхачка, хороша дівчина, торгує молюсками і серцевидками на Слизькій вулиці.
— Та прибацана? Від неї вічно тхне рибою. І ще в неї очі косять.
— Втім, у неї свій бізнес. А ще вона готує божественну рибну юшку.
— І ще в неї очі косять.
— Не зовсім, Ноббі.
— Так, але ви розумієте, про що я.
Анґва мусила визнати, що таки розуміє. В Правди була косоокість навпаки. В неї очі аж вилазили, так заглядалися на вуха. Розмовляючи з нею, доводилось придушувати відчуття, що вона ось-ось розійдеться в різні боки. Втім, що не кажіть, а рибу вона патрала, як богиня.
Анґва знову зітхнула.
Їй було знайоме це відчуття.
Їй казали, що хочуть споріднену душу і подругу, та рано чи пізно вимагали ще шовковисту шкіру і груди, на яких можна було б випасати худобу.
Але не Морква. Ця його риса майже… майже дратувала. Вона здогадувалась, що він би не заперечував, якби вона зголила волосся чи відростила бороду. І справа не в тому, що він би цього не помітив, він би просто не мав нічого проти, і з певних причин це дуже дратувало.
— Єдине, що можу сказати, — мовила вона, — жінок часто притягують чоловіки, які їх можуть розсмішити.
У Ноббі прояснилося лице.
— Справді? — спитав він. — Ну, з цим у мене немає проблем.
— Добре.
— Люди завжди з мене сміються.
Десь високо над ними, геть забувши про дощ, що просякнув його до кісток, Оссі Брунька поправив чохол, в який був загорнутий його лук, і приготувався довго чекати.
Дощ був другом вартового. Сьогодні люди були змушені вчиняти злочини, не виходячи з дому.
Ваймз стояв у тіні одного з фонтанів на площі Сатор. Фонтан уже роками не працював, але Ваймз однаково був мокрий, ніби звідти аж струмила вода. Під горизонтальний дощ він ще не потрапляв.
Довкола не було ні душі. Дощ гримів площею, мов… мов армія…
Аж раптом у нього перед очима зринув образ юних літ. Дивно, як вони вештаються темними закапелками твого розуму, а тоді зненацька вистрибують на тебе.
Дощ падає на воду…
О, так… Коли він був ще дітваком, то уявляв собі, що краплі, які розбризкуються в жолобках, то насправді солдати. Мільйони солдатів. А бульбашки, що іноді зринали біля них, то вершники.
Щоправда зараз він ніяк не міг пригадати, ким були в його уяві поодинокі дохлі пси. Може, чимось на кшталт облогової зброї.
Вода завихрювалась довкола його черевиків і скрапувала з накидки. Коли він спробував запалити цигарку, вітер задув йому сірника, а дощ хлюпнув із шолома так, що цигарка однаково замочилась.
Ваймз вишкірився у темряву.
Він ненадовго знову став щасливий. Він промерз до кісток, йому було холодно і самотньо, і він намагався сховатися від препаскудної погоди о третій на світанку. Так він провів одні зі своїх найкращих ночей. У такі моменти можна просто… згорнути плечі ось так і втягнути голову ось так, і ти стаєш клубочком тепла і спокою, і дощ періщить по твоєму шолому, а думки думаються, розгадуючи цей світ…
Так було в старі часи, коли нікому не було діла до Варти, і єдиним твоїм завданням було триматися подалі від проблем. То були часи, коли й робити особливо було нічого.
Але робота була, втрутився внутрішній голос. Тільки ти її не робив.
Він намацав церемоніальний кийок, який провисав у спеціальній кишеньці, що йому Сибіл власноруч пришила до штанів. «Чому цей простий шмат дерева?» — запитав він себе, діставши його. Чому не меч? Адже це символ влади. А тоді він зрозумів, чому меча йому не бачити як власних вух…
— Агов, добрий мешканцю! Чи можна поцікавитись, що занесло вас
