Джинґо - Террі Пратчетт
У нас у Варті зявилося кілька нових облич і якраз вчасно з усіма цими проблемами з Хапонією, справи дуже сумні, і я відчуваю що це Зашиття перед Бурею в цьому не має жодних сумнівів.
Мушу йти вже бо якісь грабіжники вірвалися в діамантовий склад Вортіна і взяли в заручники капрала Анґву. Боюся буде багато крові тому до зустрічі
Досі ваш
Люблячий син
Морква Рудокопсон (капітан)
П.С. напишу ше завтра
Морква акуратно склав листа і засунув його під нагрудник.
— Гадаю, у них було вдосталь часу подумати над нашою пропозицією, констеблю. Що там далі по списку?
Констебль Шкарбан, пошарудівши стосом брудних паперів, витягнув звідти ще один аркуш.
— У нас залишилися крадіжки дріб’язку в сліпих жебраків, — сказав він. — О, тут є дещо краще…
Взявши в одну руку аркуш, а в іншу — мегафон, Морква обережно висунув голову з-за візка.
— І знову доброго ранку! — він радісно привітався. — Ми знайшли ще одну. Крадіжка коштовної…
— Так! Так! Це ми зробили! — прокричав голос із будівлі.
— Справді? Але я ще навіть не договорив, що саме поцупили, — мовив Морква.
— Нічого, це ми зробили! А тепер можна нам вийти, будь ласка?
За цим голосом вчувалося щось іще. Схоже на глухе, монотонне гарчання.
— Гадаю, для початку ви повинні сказати, що саме ви поцупили, — сказав Морква.
— Ем… каблучку? Золоту каблучку?
— Пробачте, тут ні слова про каблучки.
— Перлову підвіску? Так, саме її ми…
— Вже тепліше, але ні.
— Сережки?
— О-о-о, ви вже дуже близько, — підбадьорливо мовив Морква.
— Корону, га? Чи може, діадему?
Морква нахилився до констебля.
— Тут пише «тіара», Редже, дозволимо їм?.. — він випрямився. — Ми готові зарахувати «діадему». Так тримати!
Він знову глянув униз на констебля Шкарбана.
— Я ж усе правильно роблю, Редже? Ні на кого не тисну?
— Не бачу причин так думати, капітане. Адже це вони вдерлися, вони взяли заручника…
— Гадаю, ти маєш рацію…
— Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти!
— Здається, всі питання закрито, — мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. — Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку.
— Це я! — закричав хтось.
— …тобто ексгібіціоністка…
— Це я! — цього разу голосок став на октаву вищий. — А тепер нам можна вийти?
Морква випрямився і підняв мегафон.
— Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками.
— Ви що, жартуєте? — запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав.
— Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив.
— Буде зроблено, пане!
Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері.
— На власника цієї місцини потрібно подати в суд! — крикнув він. — Тримати в сейфі дику тварину — просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав!
— Ви стріляли в констебля Шкарбана, — мовив Морква.
— Але не цілились! Не цілились!
Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника.
— Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! — поскаржився він. — Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка.
Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки.
— Але ж ти і так зомбі!
— Правильно, бий мертвого, — відрубав констебль Шкарбан.
— А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, — сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом.
— Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота…
— То ви її всередині покинули? — запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном.
Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку.
— Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди!
Морква кивнув констеблю Шкарбану.
— Заберіть їх в Ярд, констеблю.
— Слухаюсь! — відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. — Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись.
— У жодному разі, сер. Ми не посміємо.
Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся.
Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу.
— Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, — мовила вона, коли він з’явився на порозі. — Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло.
Біля дверей зринуло перестрашене обличчя.
— А, пане Вортін, — мовив Морква. — Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули.
Діамантовий купець вражено на нього витріщився.
— Але вони взяли заручника…
— Вони визнали, що припустилися помилки, — відповів на те Морква.
— І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче…
— А, так, — сказав Морква. — Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… — ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли.
— Що ж, нічогенький початок дня, — мовив Морква.
— Так, дякую, що запитав, я в порядку, — сказала на те Анґва.
— Одразу видно користь від нашої служби.
— Тільки зачіска трохи прим’ялася, і ще одна сорочка в смітник.
— Так тримати.
— Іноді мені здається, ти мене не слухаєш, — зауважила Анґва.
— Радий чути, — відповів Морква.
Вся Варта була в зборі. Ваймз глянув на море облич.
«Люди добрі, — думав він. — Скільки їх у нас тепер? Ще кілька років тому вартових можна було порахувати на пальцях руки сліпого різника, а тепер…»
Ще кілька доходять!
Він схилився до капітана Моркви.
— Хто всі ці люди?
— Вартові, сер. Ви їх призначили.
— Хіба? Я деяких навіть в очі не бачив!
— Ви підписували документи, сер. І ви щомісяця виписуєте зарплатні рахунки. Коли руки доходять.
У його голосі вчувались нотки докору. У Ваймза був свій метод ведення документації: він її не торкався до тих пір, поки на нього хтось не гримав і заодно допомагав розібратися зі стосами документів.
— Але як вони доєдналися?
— Як завжди, сер. Склали присягу й отримали шоломи…
— Гей, та це ж Редж Шкарбан! Він зомбі! Він вічно розвалюється!
— Дуже важлива персона у громаді немертвих, сер, — зауважив Морква.
— Але як так вийшло, що він доєднався?
— Минулого тижня він прийшов до нас зі скаргою, що Варта буцімто не дає спокою якимось привидам, сер. У ньому було стільки, ем, пристрасті. Тож я переконав його, що Варті саме бракує вузькопрофільних знань, і так він доєднався, сер.
— Тепер жодних скарг?
— Вдвічі більше, сер. І всі вони від немертвих, сер, і всі
