Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко
Мама проігнорувала мої п’ять копійок, що я їх намагалася запхати у розмову, і гнула своє:
— Ти нормальна людина чи де?! Я тобі дзвоню постійно, хвилююся, хоч би раз слухавку підняла! У мене із кожним гудком серце кров’ю обливалося — ану ж бо сталося щось?!
— Та що зі мною станеться, ма?
— А що хочеш! Ти кажеш так, ніби я не знаю, як там у вас небезпечно! Казала ж тобі — лихий район…
(як це може бути лихим свій дім???)
— …не їдь туди! Не послухалася — от і начувайся!
(а чого мені начуватися, я так і не второпала).
— Нормальний район, — відказала я.
— Ага, звісно! Зовсім нормальний! Та там же маніяк на маніяку їздить і під кожним деревом по п’ять маніяків сидить! Ти про тих мерців у лісі чула?! Такі ж, як ти, були — мабуть, теж своїм мамам казали, що район безпечний!
(Не знаю, що вони там казали своїм мамам, але знаю точно, навіть певна — такими, як я, вони не були. Я чула про те, що пару днів тому на галявині в лісі знайшли кількох голих молодиків. Та чула я і про те, чого, мабуть, не чула матуся — у кожного з них у грудях стирчав осиковий пакіл. Не треба навіть використовувати метод дедукції, аби втямити, що на людей ці парубки перетворилися вже по смерті).
— Ну, розповідай, — мама раптом подобрішала, так у неї завше буває, — як ти? Як справи? Як котик?
— Все ОК, мамо, працюю, не хворію, котика годую щодня…
— Угу, не допросишся ніколи! — буркнув позаду Елвіс, який, виявляється, вже прокинувся та безсоромно підслуховував мою розмову.
— … Краще скажи: ти як?
— Нічого, доцю, нормально. Нещодавно застудилася, але вже все нормально. Ти ще там собі чоловіка не знайшла?
— Перебуваю у вільному плаванні й активному пошуку, — відрапортувала я.
— Ну давай. Давно щось на весіллі не гуляла.
Розмова перейшла у стандартний обмін вже заїждженими, десятки разів повторюваними фразами й закінчилася моєю стандартною обіцянкою заїхати якось наприкінці місяця.
Я поклала слухавку. Закурила.
Образ п’ятьох молодиків із паколами у грудях ніяк не йшов з голови. Здавалося, ніби вони теж якось причетні до низки незвичних подій, які почались у моєму житті після зустрічі зі Смертю. Хто вони — було зрозуміло: недосвідчені вампіри чи вовкулаки. А от хто повстромляв їм ті кілки у серця — це залишалося загадкою. Нехай навіть молоді, хай навіть щойно перетворені, — але ж їх було п’ятеро! П’ятеро спритних, розумних і хижих істот — це вже, вибачте, зграя. Це поважна сила, і впоратися з нею нелегко.
Чомусь мені здавалося, що як відшукаю того, хто вбив їх, то бодай трохи збагну і те, що це за вировисько дивних (і небезпечних) подій почалося навколо мене останніми днями. Об’єктивних причин для такої думки не було. Проте, як завжди, я більше покладалася на свої відчуття, ніж на суху логіку.
— Елвісе…
— Га?
— Хочеш подвійну порцію риби сьогодні?
— А на що міняємо? З вовкулаками битися не буду, до водяника не піду, за дверми наступної ночі не сидітиму. Як щось інше, — тоді хочу.
— Ти тут більше народу знаєш… Мені порада потрібна.
— Може, тоді краще бабі Галі рибу запропонуєш… А то я щось пораджу, а потім буду винен, що ти за болотяного чорта заміж вийдеш…
— Фі, Елвісе! Болотяні чорти зараз не в моді…
Його насмішкувата натура частенько впливала й на мене, за що я йому була дуже вдячна. Як смієшся, то на все готова — хоч за чорта заміж, хоч вампірам по мордяці.
— Ну, дивись мені… То як мені заробити подвійну порцію?
— Як вийти на того, хто вбив п’ятьох на галявині?
Елвіс зрозумів, про кого я. Хоч моя мама і протилежної думки, та в нас не вбивають отак зухвало, та ще й цілий гурт, — врешті, й на видноті трупів не кидають. Тут ховаються у темних провулках і чагарях, затягують туди одинаків, а потім жбурляють у болото або десь ховають (якщо є можливість і бажання пізніше доїсти жертву).
— Ого… — здається, Елвіс чекав будь-якого запитання, але не цього. — Ну… тут легко… Не так багато наших ходить до лісу… Тільки баба Галя…
— Це навряд чи вона, для неї всі вовкулаки — просто живі створіння, з якими можна спілкуватися, а значить, убивати їх не можна.
— Але вона може знати… здогадуватись… поворожити врешті-решт на того, хто був у лісі.
— Виходить, знов до неї йти? Вона не розсердиться на наші постійні візити?
— Добре, — озвався за хвилю Елвіс, — є в мене один знайомий, що може підказати. Тільки він у Лісі живе…
— Зовсім у Лісі?
— Ну… майже…
— Ходімо, — рішуче піднялася я.
— Стоп, — урвав мене Елвіс, і я побачила його очі — очі дикого лісового кота, — тобі туди краще не йти. Я сам збігаю.
— Це небезпечно.
— У лісі мені безпечніше самому, ніж з тобою, — відрізав він.
Цієї миті я не впізнала його: рішучий, впевнений у собі, надзвичайно твердий і дужий, —
