Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

— Елвісе, — сказала я, зненацька відчувши гаму ніжних почуттів до нього, — якщо це хоч трохи небезпечно, то краще щось інше вигадаймо. Посидимо трохи, почекаємо, поміркуємо, а потому підемо до баби Галі. Тоді вона вже буде не проти з нами зустрітись і щось розповісти.

— Тань, — він уважно подивився мені у вічі, — як на мене, піти на невеличкий променад набагато безпечніше й розумніше, ніж слухати щоночі шкрябання бозна-кого й думати, чи ти померла, чи просто тебе зачарували. Ти подарувала мені дім, тепло, можливість нормально жити. Я просто хочу віддячити. Заразом і сам заспокоюся. Я менше боюся того, що знаю чи бодай уявляю, що воно таке, ніж невідомого.

— Ти теж гадаєш, ніби ці п’ятеро пов’язані з тим, хто за дверима? — здивувалася я.

— Звісно, — відказав Елвіс, — якщо дві незвичайні події трапляються за короткий відтинок часу і в певній просторовій площині, — вони пов’язані.

— Це твоя теорема? — здогадалась я.

— Це аксіома, — сказав він і раптом стрибнув у вікно. Сіра блискавка майнула повз мене і знову перетворилася на Елвіса, який сидів на дереві під вікном.

— Елвісе…

— Не хвилюйся, — підморгнув він, — повернуся завтра вранці.

— Так довго?! — злякалася я.

— Ну… вряди-годи й мені треба погуляти, — він кивнув, плигнув додолу й погнав до лісу.

Легко сказати — не хвилюйся…

Вдень я пішла гуляти. Не могла вже сидіти вдома, чекаючи на Елвіса. Хвилювалася. Вийшла на дорогу й одразу ж у вічі кинувся Ліс. Великий, темний, оповитий імлою. Мій котик там… не можна було його відпускати… Та хіба дикого звіра утримаєш, якщо він хоче до Лісу? А, до речі… Він справді хотів. Аж очі сяяли… А якщо не повернеться? Може, він вирішив повернутись у свою дику місцину? Може, йому набридли ті котячі корми, м’які фотелі й реаліті-шоу?… Як не повернеться, то саме цим я і буду себе заспокоювати. Хоча знаю — якщо він близька людина (близький кіт???), то колись повернеться. Бодай задля того, аби сказати, що йде.

Я обернулася до Лісу спиною й пішла світ за очі. Був день — пора людей. Імли майже не видно було, і було достатньо світла.

Тому я ще дужче здивувалася, коли уздріла просто перед собою величезну собакувату брудно-руду звірюку. Здивувалася подумки, а руки вже робили свою справу. Вихопила з кишень кілки — по одному в руці, у правій довший, гострий — щоб бити, у лівій — коротший, шипастий, — щоб захищатися. Звірюка загарчала, відступила вбік, намагаючись обійти, я трохи розвернулася. Вона готова була плигнути, я була готова до її смерті, яка настане одразу ж після стрибка. Та раптом вона розслабилася, сіла додолу й тихенько заскиглила.

Або дуже дурний, або дуже розумний вовкулака. Або підставляється, або ж навпаки — чекає, поки я вирішу, що він безпечний.

Він скиглив секунд із двадцять, потім раптом підскочив і чкурнув кудись крізь кущі. Я знала, що зараз він може зупинитися за кущами, йти за мною, спостерігаючи крізь галуззя й вичікуючи, поки я послаблю увагу і хватку. Вовкулаки — не звірі, ось у чому помиляється більшість їхніх жертв. Вовкулаки — люди. Їми не можна нехтувати. Вони — розумні істоти.

Я вдала, що сховала кілки. Насправді я сховала довгий. А підлий, шипастий залишився в руці, захованій у кишеню. Треба шукати приміщення. Мерщій шукати приміщення.

Крок.

Крок.

Крок…

Із кожним кроком гострішає відчуття його погляду, який втупився мені у спину. Рука з кілком при боці, гостряком кілок спрямований назад.

Погляд.

Він дивиться.

Погляд у тумані.

Кроки.

Мої нечутні кроки.

Чи почую цокотіння його пазурів на асфальті?

А, може, його проковтне туман?

Чи відчую кігті на спині?

Кігті на спині, зуби на шиї?

Приміщення…

Приміщення?

Приміщення!

То було приміщення — невеличка забігайлівка, з якої видно вікна мого будинку. Я заскочила досередини, щільно причинила двері.

— Привіт, — прогугнявив велет-бармен (за сумісництвом і офіціант, і викидайло, і господар), — ти сьогодні перший відвідувач, тому перший кухоль пива — безкоштовно.

(Цікаво, скількох відвідувачів з‘їв вовкулака, майнуло в голові, то я зараз буду пити пиво, настояне на крові невинних жертв… мабуть, тому він і не стрибнув на мене, наївся, либонь, претендентів на роль першого відвідувача, а від мене ще й небезпекою тхнуло за кілометри, звірі небезпеку відчувають, цим вовкулаки більше схожі на тварин).

— То як? — бармен покрутив порожньою склянкою й допитливо подивився на мене.

— Із задоволенням, — усміхнулася я.

(Якщо там справді хтось недоїдений у кущах, то йому вже по барабану, що я вип’ю його халявне пиво… хто дужчий — той і має рацію. Той, хто може постояти за себе, не винен у тому, що хтось цього зробити не може. Тож маю повне право втішатися перемогою).

Я відсьорбнула пива. Бармен заходився витирати склянки й чарки, хоч вони й так уже сяяли чистотою. Я сіла навпроти і почала наглядати за його роботою.

— Що — ідеальне видовище? — поцікавився він.

— Та нє… просто мені нудно трохи… а так хоч щось роблю…

— Нудно?

— Ну, не зовсім… не нудно, я просто нуджуся.

— Чого так?

— Один мій приятель до Лісу пішов, — кинула я навмання.

Бармени завжди багато знають. Тільки за їхнє знання треба платити — грішми або ж умінням зацікавити. Деколи мені таланило друге. Частіше, після кількох скептичних поглядів у мій